flag Судова влада України

Правова природа мирової угоди в процедурі банкрутства

08 листопада 2017, 15:41

Господарським судом Івано-Франківської області протягом 2007-2010 років розглянуто 14 справ про банкрутство , в процесі яких укладено мирові угоди . Зокрема , у 2007 році-5 справ , у 2008році -3 справи , у 2009році — 5 справ , у 2010році — 1 справа .

 Необхідно зазначити , що в процесі проведення судової процедури банкруства шляхом мирової угоди існує особливість , коли мирова угода укладається на будь- якій стадії провадження у справі про банкрутство. Рішення про укладення мирової угоди від імені кредиторів приймається комітетом кредиторів .

Відповідно до вимог Закону України “ Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом ”, комітет кредиторів може бути обраним не пізніше 135-го дня , а на практиці не раніше 135-го дня (підготовче засідання проводи ться не пізніше 35-го дня , реєстр вимог кредиторів складається не пізніше 105-го дня , попереднє засідання відбувається не пізніше 125-го дня , перші загальні збори кредиторів не пізніше 135-го дня , на яких проводиться вибори комітету кредиторів ). Нажаль , на практиці ці строки не завжди бувають меншими , а скоріше за все бувають довшими.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 Конституції України: «Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом». Саме ці положення і знайшли своє відображення у галузевому законодавстві. Так, відповідно до п. 4 ст. 3 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода підприємницької діяльності, що не заборонена законом. Дійсно, підприємницька діяльність у чинному законодавстві регулюється як Цивільним, так і Господарським кодексами України. У ГК України глава 4 повністю присвячена підприємницькій діяльності. В той час як певна частина правових приписів, що регулюють підприємницьку діяльність, знаходяться у ЦК України (глава 5, ряд договорів, що можуть укладатися в ході здійснення підприємницької діяльності, відшкодування шкоди, завданої здійсненням такої діяльності тощо).

Не секрет, що підприємницька діяльність є діяльністю ризиковою, а тому й відносини між суб’єктами господарювання часто призводять до виникнення спорів між ними. Найбільш яскраво це проявляється у відносинах визнання особи банкрутом та поширення вимог кредиторів на майно боржника.

Насамперед слід відмітити, що інститут банкрутства зазнав суттєвих змін, які пройшли від стадії захисту кредиторів до захисту майнових інтересів боржника шляхом передбачення ряду реабілітаційних процедур для неплатоспроможного боржника. Такий висновок ми можемо зробити і з назви Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», де у назві законодавець на перше місце ставить саме відновлення платоспроможності боржника (санацію).

Таким чином основною метою даної статті є розгляд питань інституту мирової угоди як однієї із основних реабілітаційних процедур для неплатоспроможного боржника.

В даний час інститут мирової угоди є одним з найбільш суперечливих елементів у процедурі банкрутства. З одного боку, він визнається фахівцями «як одна з найбільш перспективних і бажаних для сучасної економіки процедур» вирішення майнових спорів між суб’єктами господарювання, що дозволяє досягти найменшої конфліктності між кредиторами і боржником, і максимально відповідає інтересам розвитку ринкових відносин[1].

В Україні необхідність вироблення правових підходів до створення умов попередження банкрутства як досудових процедур (досудова санація), так і судових процедур (розпорядження майном боржника, мирова угода, санація і ліквідація боржника) продиктована кризовою ситуацією в економіці країни, для якої характерним є велика кількість підприємств-банкрутів і зменшення кількості робочих місць. Зазначені фактори зумовлюють необхідність пошуку нової, відмінної від існуючої, моделі закону про неспроможність, адекватно враховує реалії сучасної економіки України та сприяє її ефективному розвитку[2].

Особлива природа інституту мирової угоди відзначалася цілим рядом дослідників. Так Н. Г Лівшиць висловлено думку, що мирова угода це добровільна угода про часткову відмову від вимог одних осіб і одночасно визнання решти вимог іншими зобов’язаними особами[3]. Більш того, він вважає, що за змістом і визначенню мирову угоду в арбітражному процесі (позовне провадження) практично збігається з мировою угодою, укладаються в конкурсному виробництві (у справі про банкрутство). Аналогічної позиції дотримуються В. В. Витрянский, Р. Гукасян, М. В. Телюкіна, В. Анохін, які визначають і мирову угоду взагалі, і мирову угоду, яка укладається в рамках провадження справи про банкрутство, як цивільно-правову угоду. В якості основних аргументів такої позиції висловлюється наступне:

  • необхідність укладення мирової угоди між боржником і кредитором у письмовій формі;
  • мирова угода спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків його суб’єктів;
  • мирова угода може бути за певних обставин розірвана або визнана недійсною;
  • у мировій угоді виражається воля боржника, кредиторів і третіх осіб, які беруть на себе зобов’язання боржника, отже, вона є двосторонньою або багатосторонньою угодою і відноситься до категорії договорів.

Всі зазначені вище риси мирової угоди, на думку цих авторів, є характерними для цивільно-правової угоди, якою і слід вважати мирову угоду. Відомий російський юрист Г. Ф. Шершеневич розрізняв мирову угоду, як угоду, за допомогою якої дві сторони усувають існуюче між ними спірне ставлення шляхом взаємних поступок, і конкурсну мирову угоду, в якій немає суперечностей, оскільки «вимоги кредиторів абсолютно визначені і визнані». Більш того, в останньому випадку «немає також і взаємності уступок, тому що уступка проводиться тільки на користь боржника, а не кредиторів, і з точки зору цивільної мирової угоди подібна одностороння уступка представляє лише форму дарування»[4].

Дана теза знайшла своє посилення у роздумах М. І. Брагінського, який також вважає, що прощення боргу у мировій угоді за своєю суттю є «звільнення кредитором боржника від майнового обов’язку» і є договором дарування[5]. Іншої точки зору притримується М. В. Телюкіна, яка вважає, що оскільки договір дарування є безоплатним правочином, а укладення угоди про прощення боргу може призвести, наприклад, до виникнення якихось сприятливих наслідків для кредитора після укладення мирової угоди, то останнє не можна вважати договором дарування[6].

         Ряд сучасних дослідників виділяє деякі, найбільш важливі, на їх думку, риси мирової угоди. Так А. Оленін розглядає мирову угоду у справі про банкрутство, в першу чергу, «не тільки як процесуальний акт, спрямований на мирне врегулювання спірних відносин, але і як один з субінститутів такого правового інституту цивільного законодавства, яким є банкрутство»[7]. На думку О. Подцерковного найважливішою рисою мирової угоди є взаємні поступки боржника і кредиторів, які повинні враховуватися суддями при вирішенні спорів майнового характеру у процедурі банкрутства[8].

         Протилежної думки дотримується В. Бондик, який виділяє елемент примусового характеру для кредиторів, які фактично змушені йти на поступки боржника з втратою частини своїх вимог, оскільки в іншому випадку вони можуть втратити все[9]. Б. М. Поляков виділяє у мировій угоді, яку він розглядає як господарсько-правовий договір, господарсько-процесуальне навантаження[10]. На його думку, головними відмінними ознаками мирової угоди від подібних господарсько-правових угод є наступні:

  • укладення мирової угоди у процедурі банкрутства, рішення про яке приймається більшістю кредиторів від імені всіх кредиторів;
  • набрання ним чинності після затвердження господарським судом;
  • виключення можливості внесення односторонніх змін до мирової угоди та розірвання її на вимогу однієї із сторін; подібні дії знаходяться в компетенції господарського суду;
  • добровільне виконання умов мирової угоди боржником;
  • розірвання мирової угоди веде до відновлення провадження справи про банкрутство на тій його стадії, на якій воно було укладено (процес оборотної трансформації[11].

Таким чином, можемо констатувати той факт, що в сучасній юридичній літературі відсутня єдність поглядів на правовий характер мирової угоди.

 Деякі автори практично ототожнюють мирову угоду в позовному провадженні з мировою угодою у процедурі банкрутства[12]. М. А. Рожкова вважає, що «мирова угода це «сплав» цивільно-правової угоди (мирової угоди) і процесуальних дій, спеціально передбачених законом»[13]. На її думку мирова угода (у процедурі банкрутства) та мирова угода (у позовному провадженні) є взаємозалежними, але не тотожними поняттями. Наведені вище погляди на правову природу мирової угоди видаються дещо спірними. По-перше, у процедурі банкрутства немає спірних майнових вимог, оскільки сама процедура відкривається тільки у разі безспірності вимог кредиторів. По-друге, суд не є пасивним спостерігачем переговорного процесу між боржником і кредиторами, а бере безпосередню (та не менш активну!) участь, як в процедурних питаннях, так і по суті змісту мирової угоди. Більш того, якщо виникають нові обставини, то суд (і лише суд) може визнати мирову угоду недійсною або розірвати її, у разі невиконання умов мирової угоди боржником. По-третє, «взаємоприйнятних умов» для кредиторів у мировій угоді, як було показано вище, немає. Є прийнятні умови для більшості кредиторів, і є примус меншості кредиторів до укладення мирової угоди. І це теж виступає важливою відмінною ознакою мирової угоди, що укладається в процедурі банкрутства. По-четверте, у мировій угоді відсутні «врегулювання розбіжностей» між боржником і кредиторами, оскільки поступка вимог стосується тільки кредиторів.

         В.М. Бартош диференціює мирову угоду на судову і позасудову. Позасудова мирова угода, на думку автора, являє собою цивільно-правовий договір, в силу якого сторони шляхом взаємних поступок припиняють, або трансформують у нове існуюче між ними зобов’язання. Судова мирова угода, як багатоплановий договір зі взаємними зобов’язаннями сторін, елементами примусу меншини кредиторів більшістю, можливістю визнання його недійсним і відновленням тієї процедури банкрутства, на якій воно було укладено, дали цілком слушні підстави досліднику не вважати її виключно цивільно-правовою угодою[14].

Різні погляди на сутність мирової угоди висловлюються сучасними дослідниками»[15]. У цьому плані заслуговує на особливу увагу точка зору Б. М. Полякова на інститут мирової угоди: «мирова угода це глобальний господарський договір, умови якого охоплюють всіх кредиторів боржника (які беруть участь у справі, так і не беруть участь). Мирова угода відображає спільний інтерес всіх учасників справи про банкрутство»[16]. На думку Б.М. Полякова, «мирова угода не порушує, а створює баланс інтересів. До укладення мирової угоди ще існує конфлікт інтересів. Шляхом різних механізмів процедури мирової угоди, у тому числі підпорядкування більшості, передбачається досягнення компромісу між боржником і кредиторами, з одного боку, і між самими кредиторами через комітет кредиторів, з іншого. Мета тут одна: за рахунок часткового обмеження прав кредиторів оплатити свій обов’язок і зберегти господарюючий суб’єкт»[17].

         Таким чином, Б. М. Поляков розглядає мирову угоду як договір з якісно іншою формою змісту, відмінною від тієї, яка визначається теорією договірного права. Такий підхід є досить обгрунтованим, особливо, якщо врахувати ретроспективу розвитку конкурсного права і його відмінність від позовного провадження.

Тут видається доцільним відзначити, що відмінність мирової угоди від «стандартних договорів» не є якимось винятком в сучасній теорії договірного права. Враховуючи вищенаведене, заслуговує на увагу висновок Е. В. Сгари, що мирову угоду можна охарактеризувати як своєрідну, публічно значиму, форму договору, розвиток якого відбувається в руслі основних тенденцій договірного права[18]. Висловлена думка знаходить підтвердження і у                      В.К. Мамутова: «... таке розходження норм (публічно-правового і приватноправового характеру) носить евристичний, науково-класифікаційний характер, що не є відображенням галузевої системи права і законодавства. Публічно-правові та приватноправові начала використовуються в різних галузях права і законодавства. При цьому дискусійним є саме поняття приватного права в застосуванні до економічних реалій, бо право, забезпечуючи поєднання публічних і приватних інтересів, саме виступає в багатьох випадках у ролі публічного інструменту»[19].

Завданням інституту неспроможності, як невід’ємного елемента ринкової економіки, є врегулювання майнових питань між неплатоспроможним боржником і його кредиторами, кінцевою стадією якого є «рівномірний розподіл» майна боржника між усіма його кредиторами в процедурі конкурсного виробництва. У такій постановці питання інститут неспроможності є елементом підсистеми приватного права, що регулює, зокрема, майново-вартісні відносини.

Предметом регулювання приватного права є, в тому числі, приватна власність і вільні договірні відносини, а його ознаками є: забезпечення приватного інтересу та економічної свободи, вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації своїх прав, широке використання договірної форми регулювання, переважання диспозитивних норм, розрахованих на самовідповідальність за своїми зобов’язаннями і діям тощо. Еволюція реабілітаційних норм в інституті неспроможності, особливо в XX столітті призвела до того, що основним завданням даного інституту права стало «стратегічне» регулювання економіки і «виконання в основному макроекономічних функцій»[20]. Останнє дозволяє з повною підставою вважати інститут неспроможності елементом публічного права, яке регулює, зокрема, державні та суспільні відносини.

Оскільки, як уже зазначалося вище, інститут неспроможності (банкрутства) є невід'ємним структурним елементом ринкової економіки, то він повною мірою відображає її специфіку. Акцентуючи увагу на важливості договірних начал у регулюванні господарської діяльності Г. Л. Знаменський підкреслював, що саме в межах горизонтальних господарських зв’язків «вирішуються питання укладання та виконання господарських договорів, відповідальності сторін у цих договорах»[21]. Далі дослідник підкреслює, що поділ господарських відносин на горизонтальні і вертикальні в значній мірі є умовним: «мова повинна йти, перш за все, про єдність цих відносин, зумовленому тим, що всі ці види мають однин глибинний зв’язок – вони є організаційно-майновими». Саме ці особливості підкреслювали багато дослідників при аналізі особливостей інституту мирової угоди, починаючи з робіт класика торгового права Г.Ф. Шершеневича.

Разом з тим, в умовах сучасності змушені констатувати той факт, що вищезазначена нами еволюція норм публічного характеру в законодавстві про банкрутство в найменшій мірі торкнулася його найважливішого елементу – інституту мирової угоди. Здавалося б, що зростання суспільної (державної) значущості закону про банкрутство внаслідок тотального присутності в ньому норм, що регулюють реабілітаційні процедури, цілком збігається з основним завданням мирової угоди (запобігання виникнення справ про банкрутство), і, отже, має підвищити рейтинг цієї процедури й істотно збільшити кількість справ про неспроможність, які завершуються укладанням мирової угоди. Однак на практиці цього не сталося і зумовлено це, в тому числі, тією обставиною, що інститут мирової угоди як і раніше залишився переважно елементом приватного права: кредитори добровільно домовляються з боржником про нові умови і нові строки задоволення їх майнових вимог.

У юридичній науці, присвяченій дослідженням інституту мирової угоди, досить часто дослідники відзначають, що в даний час «практика застосування інституту банкрутства показує, що він нерідко служить недобросовісним особам знаряддям для реалізації своїх протиправних інтересів». Зокрема, В. В. Джунь зазначає, що інструментарій відповідальності за невиконання грошових зобов’язань або іншої фінансової відповідальності передбачає застосування до боржника на користь кредитора заходів впливу, які створюють для першого негативні, економічно невигідні наслідки майнового характеру, інститут неспроможності є дуже важливим компонентом системи фінансової відповідальності ... Саме через процес використання даного інституту відбувається розкорковування і очищення каналів циркуляції товарних і грошових потоків від тромбів неплатежів[22].

         Серед сучасних західних дослідників інституту мирової угоди також нерідко можна зустріти негативне ставлення до даної форми вирішення майнових протиріч між боржником і кредиторами: «... від мирової угоди не варто очікувати занадто багато чого»[23] та цитується вислів давньоримського юриста Ульпіана: «Хто укладає мирову угоду, той вступає в угоду про сумнівну справу та знаходиться в невизначеному становищі і незакінченій суперечці ...».

Таким чином, приходимо до висновку, що протягом багатьох століть між двома рівноправними учасниками договору майнового характеру один з них (боржник) вважався завідомо неблагонадійною стороною. Тим не менш, історія свідчить, що при такому стійкому негативному ставленні до боржника кредитні відносини в суспільстві неухильно розвивалися і в даний час можна без перебільшення говорити, що вони є одним з основних елементів сучасної економічної системи, а тому інститут мирової угоди залишатиметься важливим інструментом уникнення несприятливих наслідків у процедурі банкрутства.

 

 

Список використаних джерел

  1. Жилинский С.А. Предпринимательское право. (Правовая основа предпринимательской деятельности). – М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1999.– С. 345.
  2. Джунь В.В. Напрями вдосконалення інституту неспроможності (банкрутства) в законодавстві України // Право України. – 1995. – № 9-10. – С. 12-14.
  3. Лившиц Н.Г. Мировое соглашение в деле о банкротстве // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 1999.– № 1.С. 101.
  4. Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. – Т. 4: Торговый процесс. Конкурсный процесс. – М.: Изд. братьев Башмаковых, 1912.– С. 555.
  5. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. – М.: Статут, 1997. – С. 365.
  6. Телюкина М.В. Постатейный комментарий к Федеральному закону «О несостоятельности (банкротстве) // Адвокат.– 1998.– №3. – С. 3-32.
  7. Оленин А. Мировое соглашение в процессе о банкротстве // Адвокат.–2000.– № 12.– С. 3-10.
  8. Подцерковный О. Проблемы примирения сторон в арбитражном процессе // Підприємництво, господарство і право.– 2001.–№ 4.– С. 12-15.
  9. Бондик В. А. Особенности функционирования института мирового соглашения в арбитражном процессе // Предпринимательство, хозяйство и право.– 2000.– № 11.– С. 33-35.
  10. Поляков Б.М. Совершенствование правового регулирования отношений несостоятельности (банкротства) в Украине. – Донецк: Донбасс, 2001.– 339 с.
  11. Рязановский В.А. Единство процесса.– М.: Городец, 1996. – С. 62.
  12. Рожкова М.А. Мировое соглашение в арбитражном суде // Вестник Высшего арбитражного Суда Российской федерации. № 10.– С. 132-144.
  13. Бартош В.М. Правовая природа мирового соглашения, заключаемого при банкротстве должника и при реструктуризации кредитной организации // Юридический мир.– 2001.– № 5.– С. 34-35.
  14. Сгара Е. В. Використання інституту мирової угоди у процедурі банкрутства: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Елла Валеріївна Сгара. – Донецьк, 2005. – 18 с.
  15. Хозяйственное право: Учебник; Под общ. ред. акад. В.К. Мамутова. К.: Юринком Интер, 2002. – 910 с.
  16. Степанов В.В. Несостоятельность (банкротство) в России, США, Франции, Англии, Германии. – М.: Статут, 1999.– С. 26.
  17. Джунь В.В. Інститут неспроможності: світовий досвід і особливості становлення в Україні. – Київ; Львів: Інститут технології бізнесу і права, 2000.– С. 73.
  18. Калнан Р. Мировое соглашение // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации.– 2001.– Приложение к 3.– С. 129-141.

 

 

 

 

 

[1]              Жилинский С.А. Предпринимательское право. (Правовая основа предпринимательской деятельности). – М.: ИНФРА-М-НОРМА, 1999.– С. 345.

[2]              Джунь В.В. Напрями вдосконалення інституту неспроможності (банкрутства) в законодавстві України // Право України. – 1995. – № 9-10. – С. 12-14.

[3]              Лившиц Н.Г. Мировое соглашение в деле о банкротстве // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации. – 1999.– № 1. – С. 101.

 

[4]           Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. – Т. 4: Торговый процесс. Конкурсный процесс. – М.: Изд. братьев Башмаковых, 1912.– С. 555.

[5]              Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. – М.: Статут, 1997. – С. 365.

 

[6]              Телюкина М.В. Постатейный комментарий к Федеральному закону «О несостоятельности (банкротстве) // Адвокат.– 1998.– №3. – С. 3-32.

[7]              Оленин А. Мировое соглашение в процессе о банкротстве // Адвокат.–2000.– № 12.– С. 3-10.

[8]              Подцерковный О. Проблемы примирения сторон в арбитражном процессе // Підприємництво, господарство і право.– 2001.–№ 4. – С. 12-15.

[9]              Бондик В. А. Особенности функционирования института мирового соглашения в арбитражном процессе // Предпринимательство, хозяйство и право.– 2000.– № 11.– С. 33-35.

[10]            Поляков Б.М. Совершенствование правового регулирования отношений несостоятельности (банкротства) в Украине. – Донецк: Донбасс, 2001.– 339 с.

 

[11]            Поляков Б.М. Совершенствование правового регулирования отношений несостоятельности (банкротства) в Украине. – Донецк: Донбасс, 2001.– С. 326.

[12]            Рязановский В.А. Единство процесса.– М.: Городец, 1996. – С. 62.

[13]            Рожкова М.А. Мировое соглашение в арбитражном суде // Вестник Высшего арбитражного Суда Российской федерации. № 10.– С. 132-144.

 

[14]            Бартош В.М. Правовая природа мирового соглашения, заключаемого при банкротстве должника и при реструктуризации кредитной организации // Юридический мир.– 2001.– № 5.– С. 34-35.

[15]            Телюкина М.В. Постатейный комментарий к Федеральному закону «О несостоятельности (банкротстве) // Адвокат.– 1998.– №3. – С. 3-32.

[16]            Поляков Б.М. Совершенствование правового регулирования отношений несостоятельности (банкротства) в Украине. – Донецк: Донбасс, 2001.– С. 326.

[17]          Там само. – С. 318.

[18]            Сгара Е. В. Використання інституту мирової угоди у процедурі банкрутства: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 / Елла Валеріївна Сгара. – Донецьк, 2005. – 18 с.

[19]            Хозяйственное право: Учебник; Под общ. ред. акад. В.К. Мамутова. К.: Юринком Интер, 2002. – С. 15.

 

[20]          Степанов В.В. Несостоятельность (банкротство) в России, США, Франции, Англии, Германии. – М.: Статут, 1999.– С. 26.

[21]            Хозяйственное право: Учебник; Под общ. ред. акад. В.К. Мамутова. К.: Юринком Интер, 2002. – С. 15.

 

[22]            Джунь В.В. Інститут неспроможності: світовий досвід і особливості становлення в Україні. – Київ; Львів: Інститут технології бізнесу і права, 2000.– С. 73.

[23]            Калнан Р. Мировое соглашение // Вестник Высшего Арбитражного Суда Российской Федерации.– 2001.– Приложение к № 3.– С. 129-141.