Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
суддя господарського суду
Івано-Франківської області
Т.Е. Валєєва
Правові підстави визнання боржника банкрутом
"От представителей частных хозяйств требуется чрезвычайного внимания к своей деятельности, от которой нередко зависит судьба многих других. При неудовлетворении своевременно требованию кредитора хозяйство должника подвергается опасности принудительного взыскания.
При наличности нескольких кредиторов, может иметь место состояние, когда имущество должника внушает основательные опасения в недостаточности его для удовлетворения всех требований, предъявляемых или ожидаемых. Подобное состояние имущества, официально засвидетельственное, которое даёт основания полагать недостаточность его для покрытия всех долгов собственника называется несостоятельностью. Такое положение вещей служит основанием конкурсного производства, т.е. порядка равномерного распределения имущества между всеми его кредиторами"
Шершеневич Г.Ф. Учение о несостоятельности
(г. Казань, 1890 г.)
Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі – Закон про банкрутство) встановлено, що господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру у випадках, передбачених цим Законом (ч. 1 ст. 22 цього Закону).
Виходячи з аналізу положень Закону про банкрутство, такими випадками є:
1) за клопотанням комітету кредиторів про введення процедури ліквідації (ч. 8 ст. 16 Закону про банкрутство);
2) за наявності незадовільних наслідків процедури санації (ч. 6 ст. 18, ч. 12 ст. 19, ч. ч. 6, 11 ст. 21 Закону про банкрутство);
3) у разі банкрутства фізичних осіб - підприємців (ст. ст. 47 - 49 Закону про банкрутство);
4) внаслідок настання обставин, передбачених ч. 8 ст. 50 Закону про банкрутство;
5) у разі застосування судом спрощених процедур банкрутства (ст. ст. 51, 52 Закону про банкрутство).[1]
Розглянемо наведені випадки детальніше.
Перші два випадки визнання боржника банкрутом стосуються загальної процедури банкрутства, інші – процедури банкрутства окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності, що здійснюється з урахуванням особливостей, встановлених розділом VI Закону про банкрутство.
У справі про банкрутство за загальною процедурою визнання боржника банкрутом може відбуватися одразу у процедурі розпорядження майном боржника або у процедурі санації боржника, яка вводиться після процедури розпорядження майном боржника.
У процедурі розпорядження майном боржника питання про визнання боржника банкрутом розглядаються у так званому "підсумковому судовому засіданні", а в процедурі санації – при поданні/неподанні плану санації або при затвердженні звіту керуючого санацією.
Виходячи з аналізу положень Закону про банкрутство, в процедурі розпорядження майном боржника визнання боржника банкрутом може мати місце лише в єдиному випадку – за клопотанням комітету кредиторів про введення процедури ліквідації (ч. 8 ст. 16 Закону про банкрутство).
Отже, проаналізуємо перший з вищенаведених випадків визнання боржника банкрутом у процедурі розпорядження майном.
У вказаній процедурі Закон про банкрутство передбачає, що дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника, чи постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи ухвалу припинення провадження у справі про банкрутство, тобто підсумкового засідання суду, визначається в ухвалі за результатами підготовчого засідання суду (ч. 11 ст. 11 цього Закону).
Строк проведення підсумкового засідання суду становить не пізніше шести місяцям після дати проведення підготовчого засідання суду.
Отже, у вказаному судовому засіданні комітет кредиторів вправі звернутися до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Слід зазначити, що чинним законодавством не передбачено право боржника на звернення до суду з таким клопотанням.
Однак, одного лише клопотання комітету кредиторів про визнання боржника банкрутом та введення ліквідаційної процедури недостатньо.
За твердженням великого російського дореволюційного вченого-цивіліста, спеціаліста в галузі неспроможності (банкрутства), автора видатної наукової праці «Конкурсний процес» проф. Г.Ф. Шершеневича для наявності неспроможності необхідна недостатність майна боржника, тобто перевищення пасиву над активом.[2]
При винесенні постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури в суді повинен бути доведений факт неоплатності боржника, як того вимагає ч. 4 ст. 205 Господарського кодексу України, відповідно до положень якої суб’єкт господарювання може бути оголошений банкрутом за рішенням суду, у разі неспроможності суб'єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів.
Г.Ф. Шершеневич вважає, що засвідчення недостатності майна боржника вимагає оцінки активу боржника та перевірки його пасиву. [3]
Також, абз. 4 ст. 1 Закону про банкрутство містить імперативні норми, згідно з якими суб’єкт господарської діяльності може бути визнаний банкрутом тільки в разі встановлення господарським судом його неспроможності відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Таким чином, лише нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури вважається банкрутством (ч. 2 ст. 209 Господарського кодексу України).
Отже, визнаючи боржника банкрутом, суд має встановити факт його неоплатності.
У зв’язку з чим, при винесені постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури суд в обов’язковому порядку повинен з’ясувати як актив, так і пасив боржника та співставити дані обох величин.
Розмір пасиву боржника підлягає визначенню відповідно до затвердженого судом реєстру вимог кредиторів.
Відомості про актив боржника на час визнання боржника банкрутом мають міститися у звіті арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією) про фінансово - майновий стан боржника, що повинен бути наданий комітету кредиторів та на основі якого комітет кредиторів вирішує питання про введення наступної судової процедури.
На підставі вищезазначеного можна вивести формулу:
неспроможність боржника (банкрутство) = неоплатність боржника (перевищення пасиву над активом).
Таким чином, завдання підсумкового засідання суду полягає в з’ясуванні ознак банкрутства для визначення наступної судової процедури, виходячи з клопотання комітету кредиторів, однак остаточна їх оцінка надається судом.
Прийняття рішення стосовно доцільності визнання боржника банкрутом, незважаючи на клопотання комітету кредиторів, залишається за господарським судом, оскільки є прерогативою останнього, як того вимагає ст. 1 Закону про банкрутство.
У справі господарського суду Київської області № 84/14б-05 про банкрутство Рекламного агентства, визнаючи боржника банкрутом та відкриваючи відносно нього ліквідаційну процедуру, названий суд виходив з того, що комітет кредиторів прийняв рішення (протокол засідання комітету кредиторів від 08.08.2006 р. № 1) про звернення до суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом, яке є обґрунтованим та узгоджується з вимогами ст. 16 Закону про банкрутство.
Встановивши, що обставини справи щодо неоплатності боржника взагалі не досліджувались судом першої інстанції, Вищий господарський суд України дійшов висновку про неповне з’ясування цим судом обставин справи при винесенні постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, що виключає правильне застосування ним норм матеріального права.[4]
Водночас зі звіту розпорядника майна боржника у справі господарського суду Автономної Республіки Крим №2-6/12975-2006 про банкрутство Кримського республіканського об’єднання, вбачалося, що показники фінансово-господарської діяльності свідчать про стійку неплатоспроможність боржника протягом майже двох років, неліквідність його активів та фінансову залежність від позичкового капіталу, 90% встановлених показників фінансово-господарського аналізу перевищують граничні норми неплатоспроможності.
На підставі таких даних суд першої інстанції дійшов висновку про фактичне припинення господарської діяльності боржника, відсутність внутрішньої фінансової можливості відновлення платоспроможності боржника.
При цьому, судом першої інстанції встановлено, що за відсутності пропозицій зі сторони можливих інвесторів введення процедури санації боржника не призведе до відновлення платоспроможності підприємства та розрахунку з кредиторами, а лише збільшить заборгованість підприємства за рахунок поточних кредиторських вимог, тому задоволення вимог кредиторів є можливим лише шляхом продажу майна боржника у ліквідаційній процедурі.
Виходячи з того, що задовольнити вимоги кредиторів боржника неможливо інакше як через застосування ліквідаційної процедури, судом першої інстанції було задоволено клопотання комітету кредиторів та визнано боржника банкрутом й відкрито стосовно нього ліквідаційну процедуру. З таким висновком суду першої інстанції погодився Вищий господарський суд України.[5]
Слід зазначити, що не завжди суди враховують приписи ч. 4 ст. 205 Господарського кодексу України, абз. 4 ст. 1 Закону про банкрутство.
Так, у справі господарського суду Львівської області № 6/216-8/115 про банкрутство Товариства, названий суд, з'ясувавши, що безспірні вимоги кредиторів складають 272 586,20 грн. і відсутні реальні пропозиції щодо проведення процедури санації та укладення мирової угоди, визнав неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Тому цей суд, керуючись ст. 22 Закону про банкрутство, визнав Товариство банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру. Таке судове рішення в подальшому підтримано Верховним Судом України.[6]
Між тим, слід враховувати, що Закон про банкрутство передбачає право суду винести ухвалу про відмову у визнанні боржника банкрутом (ч. 3 ст. 12 цього Закону).
Перший випадок визнання боржника банкрутом – за клопотанням комітету кредиторів про введення процедури ліквідації (ч. 8 ст. 16 Закону про банкрутство) – може відбуватися як у процедурі розпорядження майном (у підсумковому засіданні суду), так і в процедурі санації боржника.
Реалізації процедури санації боржника відбувається за допомогою плану санації, який розробляється та подається на затвердження комітету кредиторів керуючим санацією.
Стаття 18 Закону про банкрутство містить вимоги до плану санації.
За результатами розгляду плану санації комітет кредиторів може прийняти одне з таких рішень: схвалити план санації та подати його на затвердження господарського суду або відхилити план санації і звернутися до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури (ч. 5 ст. 18 Закону про банкрутство).
Отже, у разі відхилення підготовленого керуючим санацією плану санації комітет кредиторів вправі скористатися своїм право, наданим ч. 8 ст. 16 Закону про банкрутство, на подання клопотання про введення ліквідаційної процедури.
Однак, як було зазначено вище, прийняття остаточного рішення про необхідність відкриття процедури ліквідації належить суду та лише при встановленні ним факту неоплатності боржника.
Законом про банкрутство передбачено й інші випадки визнання боржника банкрутом у процедурі санації боржника. За наведеною вище класифікацією вони віднесені до другого випадку визнання боржника банкрутом, а саме за наявності незадовільних наслідків процедури санації.
Одним з незадовільних наслідків процедури санації Законом про банкрутство визнано неподання до господарського суду плану санації протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію.
Це обумовлено строком процедури санації, який має граничні межі, а також незворотними наслідками, які можуть настати для боржника (наприклад, для його виробництва), у разі несвоєчасного застосування санаційних заходів.
Відтак, у разі, якщо в господарський суд не буде подано плану санації боржника, господарський суд має право прийняти рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури відповідно до цього Закону (ч. 5 ст. 18 Закону про банкрутство).
Слід відзначити, що вказаний випадок є правом, а не обов’язком суду та може бути застосований судом лише з урахуванням конкретних обставин справи.
Стаття 19 Закону про банкрутство передбачає продаж цілісного майнового комплексу боржника недержавної власності.
Такі дії здійснюються за планом санації з метою відновлення платоспроможності та задоволення вимог кредиторів боржника.
У разі, якщо суми, вирученої від продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу, недостатньо для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі, керуючий санацією пропонує кредиторам укласти мирову угоду.
А, якщо така мирова угода не укладена, господарський суд визнає боржника банкрутом та відкриває ліквідаційну процедуру (ч. 12 ст. 19 Закону про банкрутство).
Так, у справі господарського суду Сумської області №12/139-04 про банкрутство Заводу комітетом кредиторів було схвалено звіт керуючого санацією, який надав інформацію про хід процедури санації, про реалізацію майна боржника та порядок розподілу коштів, отриманих від продажу майна боржника, як цілісного майнового комплексу, надав інформацію про неможливість задоволення вимог кредиторів четвертої черги та запропонував комітету кредиторів укласти мирову угоду. Однак, комітетом кредиторів боржника не було прийнято рішення про укладення мирової угоди, а прийнято рішення про звернення до суду з клопотанням про затвердження звіту керуючого санацією, припинення процедури санації та відкриттям ліквідаційної процедури у зв'язку з відсутністю майнових активів у боржника та неможливістю задоволення вимог кредиторів четвертої черги.
У зв’язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку про затвердження звіту керуючого санацією, необхідність відкриття ліквідаційної процедури у даній справі та визнання боржника банкрутом, який підтримано Вищим господарським судом України.[7]
Інші випадки визнання боржника банкрутом при незадовільних наслідках процедури санації встановлені статтею 21 Закону про банкрутство.
Відповідно до ч. 5 зазначеної статті за наслідками розгляду звіту керуючого санацією або за відсутності такого звіту, у разі виникнення обставин, що є підставою для припинення процедури санації, комітет кредиторів приймає рішення про звернення до господарського суду з клопотанням щодо:
- припинення процедури санації у зв'язку з виконанням плану санації і відновленням платоспроможності боржника;
- продовження встановленого строку процедури санації;
- припинення процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
- припинення процедури санації і укладення мирової угоди.
Зокрема, у справі господарського суду Донецької області № 33/151Б про банкрутство Товариства, частка державної власності у статутному фонді якого становить 100%, затверджений план санації боржника був скасований судом касаційної інстанції за касаційним поданням заступника прокурора Донецької області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області.
У відповідності до ст. 17 Закону про банкрутство максимальний строк процедури санації становить вісімнадцять місяців, а процедура санації боржника була розпочата 29.07.2003 р. та, відповідно, її строк закінчився 29.01.2005 р.
Отже, всі строки процедури санації, підготовки плану санації боржника сплинули, однак, вдруге план санації на затвердження суду наданий не був.
У зв’язку з чим, за наслідками розгляду звіту керуючого санацією комітет кредиторів відповідно до ч. 8 ст. 16, ч. 5 ст. 21 Закону про банкрутство прийняв рішення про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.
Встановивши, що боржник не має можливості погасити заборгованість перед кредиторами та має місце неоплатність, суд першої інстанції, з яким погодився Вищий господарський суд України, визнав боржника банкрутом та відкрив відносно нього ліквідаційну процедуру. [8]
Незважаючи на те, що визнання боржника банкрутом відбувається за клопотанням комітету кредиторів, однак домінуючим чинником тут залишається незадовільні результати процедури санації, тому такі випадки відносяться до другої групи.
В той же час, згідно із ч. 6 ст. 21 Закону про банкрутство господарський суд розглядає питання про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури в порядку, передбаченому цим Законом у випадках, якщо:
- за наслідками розгляду звіту керуючого санацією комітетом кредиторів не прийнято жодне з рішень, вказаних в ч. 5 ст. 21 Закону про банкрутство;
- або таке рішення комітету кредиторів не подано в господарський суд протягом п'ятнадцяти днів з дня закінчення санації;
- або виникнення підстав для дострокового припинення процедури санації.
Також, за змістом ч. 11 цієї статті господарський суд визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру за умов, якщо:
Інші випадки визнання боржника банкрутом стосуються окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності: банкрутства фізичних осіб – підприємців; банкрутства фермерського господарства; банкрутства боржників, що ліквідується власником; банкрутства відсутнього боржника.
Випадками, на які міститься посилання в ст. 22 Закону про банкрутства, є обставини справи про банкрутства, коли боржник може бути визнаний банкрутом, а підставами визнання боржника банкрутом є умови, ознаки (дані, підтверджені відповідними доказами), за наявності яких боржник може бути визнаний банкрутом.
Іноді випадки визнання боржника банкрутом співпадають з підставами визнання боржника банкрутом. Такі випадки (підстави) частіше всього викликані бездіяльністю учасників справи про банкрутство. Наприклад, неподання суду плану санації боржника протягом шести місяців з дня винесення ухвали про санацію, неподання протягом п'ятнадцяти днів з дня закінчення санації відповідного рішення комітету кредиторів.
В той же час, такий випадок, як подання клопотання комітетом кредиторів відповідно до ч. 8 ст. 16 Закону про банкрутство, не може бути підставою для визнання боржника банкрутом, оскільки у цьому разі необхідним є й наявність ознак банкрутства.
Поляков Б.М. Закон Украины «О восстановлении платежеспособности должника или признании его банкротом»: Научно-практический комментарий / Под общей редакцией Д.Н. Притыки. – К.: Концерн «Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – 272 с.
[2] Шершеневич Г.Ф. Конкурсный процесс. - М.: «Статут», 2000.- С. 87 – 88 (Классика российской цивилистики)
[3] Там же
[4] Постанова Вищого господарського суду України від 14.03.2007 р. у справі № 84/14б-05
[5] Постанова Вищого господарського суду України від 12.12.2007 р. у справі №2-6/12975-2006
[6] Постанова Верховного Суду України від 13.12.2005 р. у справі № 6/216-8/115
[7] Постанова Вищого господарського суду України від 16.09.2009 р. у справі №12/139-04
[8] Постанова Вищого господарського суду України від 17.10.2007 р. у справі № 33/151Б
_03_03.png)
