Загальна характеристика визнання боржника банкрутом. ВАЛЄЄВА Т.Е

суддя господарського суду

Івано-Франківської області

Т.Е. Валєєва

Загальна характеристика визнання боржника банкрутом

До боржника, який в результаті здійснення передбаченої статутом господарської діяльності став неплатоспроможним, тобто на певний час зупинив платежі за зобов’язаннями перед відповідними бюджетами або своїми контрагентами, застосовуються чисельні санаційні заходи з метою відновлення його платоспроможності та запобігання банкрутству. Такі заходи можуть вчинятися щодо неплатоспроможного боржника його засновниками (учасниками), власниками його майна (органом, уповноваженим управляти майном), центральними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування в межах своїх повноважень, інвесторами.

 При цьому, для вказаних осіб, окрім інвесторів, вжиття своєчасних заходів для запобігання банкрутству підприємства-боржника є їх обов’язком, а не правом (ст. 3 Закону про банкрутство, ст. 211 Господарського кодексу України). Втім, враховуючи те, що за ухилення від таких дій чинним законодавством не встановлена відповідальність, заходи щодо запобігання банкрутству боржника та позасудові процедури зазвичай вказаними особами не вживаються.

Заходи, спрямовані на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, можуть провадитись як до початку порушення провадження у справі про банкрутство (досудова санація), так і під час провадження у справі про банкрутство в якості судових процедур (санації, мирової угоди).

Провадження у справах про банкрутство складається зі стадій встановлення факту неплатоспроможності боржника та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження; виявлення кредиторів та інвесторів; проведення санації (якщо вона можлива) або укладення мирової угоди чи визнання боржника банкрутом та його ліквідації. Усі ці процедури складають цілісний, відокремлений від позовного провадження процес.

У разі, якщо передбачені чинним законодавством заходи з відновлення платоспроможності боржника не дали очікуваних результатів та виявилися незадовільними, до неплатоспроможного боржника застосовується ліквідаційна процедура.

Отже, ліквідація банкрута є однією з судових процедур, які застосовуються господарським судом щодо боржника у справі про його банкрутство (ст. 4 Закону про банкрутство), як крайній захід.

Введення ліквідаційної процедури є наслідком визнання суб'єкта підприємницької діяльності - боржника банкрутом. У зв’язку з чим, у постанові про визнання боржника банкрутом суд зазначає про відкриття ліквідаційної процедури.

Умови та порядок визнання боржника банкрутом та застосування ліквідаційної процедури встановлюються Законом про банкрутство (преамбула цього Закону).

Банкрутством суб’єкта господарської діяльності визнається оголошення його судом в установленому чинним законодавством порядку банкрутом.

За визначенням, наданим Законом про банкрутство (стаття 1),  банкрутство це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Ідентичне значення такої правової категорії, як банкрутство, надає Господарський кодекс України у своїй статті 209 (частина 2).

За загальними засадами цивільного права юридична особа ліквідується у двох випадках: за рішенням її учасників чи органу управління юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами або за рішенням суду.

У першому випадку юридична особа ліквідується добровільно, у другому – в примусовому порядку.

Добровільна ліквідація (самоліквідація) може мати місце у випадках, передбачених установчими документами юридичної особи, зокрема у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу; досягненням мети, для якої її створено.

В той же час примусова ліквідація, що здійснюється за рішенням суду, може мати місце у випадках встановлених законом. До таких випадків, насамперед, слід відносити визнання боржника банкрутом та введення стосовно нього ліквідаційної процедури.

Відповідне положення закріплено у Господарському кодексі України, ч. 6 ст. 59 якого передбачає, що суб'єкт господарювання ліквідується у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом.

Однак, під час проведення добровільної ліквідації юридичної особи може виникнути обов’язок здійснення ліквідації через процедуру банкрутства, передбачену Законом про банкрутство.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 110 Цивільного кодексу України, якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом.

Аналогічне положення містить ч. 1 ст. 51 Закону про банкрутство, згідно з якою, юридична особа ліквідується в порядку, передбаченому цим Законом, у випадку, коли вартості майна боржника – юридичної особи, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів.

Крім того, вказаною нормою в Законі про банкрутство встановлено, що у разі виявлення зазначених обставин ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов’язані звернутися в господарський суд із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи.

Обов’язок боржника звернутися в місячний строк до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство в порядку ст. 51 Закону про банкрутство, якщо при ліквідації боржника не у зв'язку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі, також передбачений ч. 5 ст. 7 Закону про банкрутство.

Наприклад, при розгляді справи господарського суду Кіровоградської області № 5/124 апеляційним господарським судом було встановлено, що Банк (кредитор) є явним (відомим) у розумінні ст. 60 Господарського кодексу України кредитором Товариства (боржника) у зв'язку з тим, що його грошові вимоги до боржника ґрунтуються на відповідних судових рішеннях.

 Однак, з місцевої газети Банку стало відомо про припинення діяльності Товариства шляхом його ліквідації згідно з рішенням загальних зборів засновників. При цьому, ліквідаційна процедура Товариства повинна була бути завершена 13.08.2006 р. У зв’язку з чим, Банк звернувся до суду з заявою про порушення справи про банкрутство Товариства, яка була порушена ухвалою суду від 04.08.2006 р., та одночасно подав до суду позов про визнання дій ліквідаційної комісії незаконними.

Встановивши, що вартості майна Товариства, що ліквідувалося, було недостатньо для задоволення вимог кредиторів, судом апеляційної інстанції визнано незаконними дії ліквідаційної комісії з припинення діяльності юридичної особи шляхом ліквідації. З таким висновком суду апеляційної інстанції погодився Вищий господарський суд України, а Верховний Суд України відмовив у порушенні касаційного провадження з перегляду постанови останнього.[1]

Слід зазначити, що факт недостатності вартості майна боржника для задоволення вимог кредиторів мав бути встановлений ліквідаційною комісією при прийнятті рішення про ліквідацію, на підставі аналізу балансу та/або в процесі інвентаризації майна боржника.

Відтак, у випадку недостатності майна боржника, що ліквідується, саме ліквідаційна комісія повинна була звернутися з заявою про порушення справи про банкрутство в порядку ст. 51 Закону про банкрутство, а не здійснювати подальші заходи з ліквідації юридичної особи та закінчувати добровільну ліквідацію.

Невиконання такого обов’язку ліквідатором (ліквідаційною комісією) може спричинити негативні правові наслідки, оскільки у випадку завершення добровільної ліквідації при недостатності майна боржника вимоги окремих кредиторів будуть не задоволені, а відтак не буде дотриманий принцип пропорційного задоволення вимог кредиторів за рахунок майна боржника, який забезпечується у процедурі банкрутства. 

Чинне законодавство встановлює відповідальність у разі недотримання приписів щодо порушення справи про банкрутства при недостатності вартості майна боржника для задоволення вимог кредиторів.

Згідно з ч. 6 ст. 51 Закону про банкрутство власник майна боржника (уповноважена ним особа), керівник боржника, голова ліквідаційної комісії (ліквідатор), які допустили порушення вимог частини першої цієї статті, несуть солідарну відповідальність по незадоволених вимогах за грошовими зобов'язаннями.

Таким чином, за змістом статті 51 Закону про банкрутство власник майна боржника (уповноважений ним орган), керівник боржника, голова ліквідаційної комісії (ліквідатор) несуть солідарну відповідальність у разі, якщо:

–       вимоги кредиторів не були задоволені в результаті ліквідації боржника, проведеної не за правилами цього Закону;

–       названими посадовими особами не було подано заяву про порушення провадження у справі про банкрутство боржника до господарського суду;

–       ліквідація суб'єкта господарювання проведена за загальними нормами цивільного (господарського) законодавства.     

Випадки притягнення винних осіб до відповідальності, передбаченої ч. 6 ст. 51 Закону про банкрутство, зустрічаються вкрай рідко.

У справі Заводського районного суду м. Миколаєва № 2-2516/2004 названим судом та Апеляційним судом Миколаївської області було встановлено, що ліквідація Товариства за рішенням зборів його учасників в порядку, передбаченому загальними нормами господарського законодавства, завершена не була та Товариство не було виключено з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

Натомість, ухвалою господарського суду від 13.09.2001 р. було порушено провадження у справі про банкрутство цього Товариства, а постановою господарського суду від 14.02.2003 р. Товариство визнано банкрутом та відносно нього відкрито ліквідаційну процедуру.

На підставі наведеного Вищий господарський суд України визнав правомірним висновок попередніх судових інстанцій про те, що встановлена ч. 6 ст. 51 Закону про банкрутство відповідальність не може бути застосована до фізичних осіб – учасників Товариства (відповідачів у справі).

Крім того, Вищим господарським судом України звернено увагу на ч. 5 ст. 25 Закону про банкрутство. Вказана норма визначає, що ліквідатор при здійсненні своїх повноважень має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

У зв‘язку з тим, що відповідачі у справі є учасниками саме товариства з обмеженою відповідальністю, Вищий господарський суд України відмітив, що вони не відносяться до третіх осіб, які відповідно до законодавства, зокрема Закону України "Про господарські товариства", несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника[2].

Введення мораторію на задоволення вимог кредиторів одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство (ч. 1 ст. 11, ст. 12 Закону про банкрутство), встановлення особливого порядку задоволення грошових вимог кредиторів не припускає задоволення цих вимог в індивідуальному порядку, а спрямоване на створення необхідних умов для більш повного задоволення вимог кредиторів, що проявляється у забезпеченні усіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав і законних інтересів, забезпеченні конституційного принципу рівності усіх перед законом, у тому числі й в умовах, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення усіх вимог кредиторів.

  Вказане надає певне уявлення про важливість визнання боржника банкрутом та необхідність застосування ліквідаційної процедури у разі нездатності боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити вимоги кредиторів за рахунок свого майна.

Між тим, слід враховувати те, що жодна судова процедура в справі про банкрутство не тягне такі правові наслідки для учасників справи, як ліквідаційна процедура. Найістотніші правові наслідки мають місце при визнанні боржника банкрутом.

Зокрема, з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом завершується підприємницька діяльність банкрута; припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном;  звільняється з роботи керівник банкрута; призначається ліквідатор, який здійснює звільнення всіх працівників банкрута, тощо (ст. ст. 23 – 25 Закону про банкрутство).

Відповідно до ст. 11 Закону про банкрутство питання про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури має бути розглянуто в засіданні суду, яке повинно відбутися не пізніше шести місяців після дати проведення підготовчого засідання суду у справі.

У силу норм процесуального права, які визначають основні засади судочинства, прийняття судових рішень, що безпосередньо стосуються прав та обов’язків суб‘єктів господарювання чи зачіпають конституційні права і законні інтереси осіб має відбуватися за обов‘язковою їх участю.

Тому, окрім банкрутства відсутнього боржника в порядку ст. 52 Закону про банкрутство, при винесенні постанови про визнання боржника банкрутом, яка за своєю суттю є рішенням, в обов’язковому порядку мають викликатися представники сторін.

Так, у справі господарського суду Івано-Франківської області № Б-6/177 було визнано боржника банкрутом. При цьому, з такої постанови вбачалося, що вона винесена місцевим господарським судом за відсутності представників сторін.

З'ясувавши, що представників сторін не було належним чином повідомлено про розгляд справи у підсумковому засіданні суду в процедурі розпорядження майном, у якому має вирішуватися питання щодо застосування до боржника наступної судової процедури, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанова про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури винесена судом при істотному порушенні норм процесуального права.

 Допущенні порушення судом норм процесуального права потягли за собою неповне з'ясування обставин справи, зокрема, щодо наявності необхідних умов для визнання боржника банкрутом. Вказане виключало правильне застосування при розгляді справи норм матеріального права та не могло бути усунено судом касаційної інстанції, що в свою чергу стало підставою для скасування постанови про визнання боржника банкрутом та направлення справи на новий розгляд на стадію розпорядження майном боржника[3].

Слід звернути увагу на те, що у постанові про визнання боржника банкрутом суд зазначає про відкриття ліквідаційної процедури, яка, як і будь-яка інша судова процедура у справі про банкрутство, не може діяти необмежений час.

У зв'язку з чим, визнаючи боржника банкрутом, суд має ввести ліквідаційну процедуру на визначений строк.

При цьому, застосування слова "термін" в даному випадку є недоречним, оскільки за визначенням, наданим Цивільним кодексом України (ст. 251 цього Кодексу), терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення, в той час, як строком визнається певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Законом про банкрутство встановлена тривалість такої судової процедури, яка не повинна перевищувати дванадцяти місяців (ст. 22 цього Закону).

 У подальшому строк ліквідаційної процедури може бути продовжено судом, про що виноситься відповідна ухвала. Для цього необхідне відповідне клопотання ліквідатора банкрута або комітету кредиторів.

Загальний строк ліквідаційної процедури не може перевищувати вісімнадцяти місяців з дня визнання боржника банкрутом, за виключенням процедури ліквідації окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності, визначених в розділі VI Закону про банкрутство.

Зупинення провадження у справі про банкрутство на стадії ліквідації зупиняє саму ліквідаційну процедуру банкрута. У зв'язку з чим, таке зупинення має наслідком збільшення витрат, пов'язаних з ліквідаційною процедурою, та, відповідно, зменшення можливостей задовольнити вимоги кредиторів.

Так, зупиняючи провадження у справі господарського суду Львівської області № 7/229-7/109 про банкрутство, яке знаходиться на стадії ліквідації банкрута, зазначений суд, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов висновку про необхідність задоволення клопотання ліквідатора банкрута про зупинення провадження у справі про банкрутство боржника до розгляду справи про банкрутство його дебітора.

Враховуючи те, що ліквідаційна процедура у справі триває з 08.05.2003 р. по 06.11.2007 р., тобто понад встановлений максимальний строк, а також беручи до уваги те, що зупинення провадження у справі про банкрутство до розгляду іншої справи про банкрутство зупиняє ліквідаційну процедуру першої на тривалий невизначений час, Вищий господарський суд України скасував судові рішення місцевого та апеляційного господарських судів та передав справу до розгляду першого. При цьому, суд касаційної інстанції виходив з того, що зупинення провадження у справі на стадії ліквідації здійснено судом без достатніх правових підстав. 

Отже, у справі про банкрутство норми ст. 79 ГПК України необхідно застосовувати з урахуванням особливостей процедури банкрутства (ст. 4¹ ГПК України)[4].

Слід зазначити, що провадження у справі про банкрутство завжди передбачає наявність в діяннях (діях/бездіяльності) посадових осіб боржника та/або кредиторів складу злочину.

Більш того, деякі положення Кримінального кодексу України безпосередньо передбачають кримінальну відповідальність за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства, незаконні дії у разі банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, тощо.

Зазначені обставини витікають зі справи про банкрутство та в подальшому можуть підпадати під правове регулювання кримінального законодавства в окремому кримінальному провадженні.

Пріоритет між провадженням у кримінальній справі та провадженням у справі про банкрутство обґрунтовано віддається останньому, так як юридичні факти, зокрема: фінансова неспроможність суб'єкта господарської діяльності, незаконна передача майна в інше володіння або його відчуження чи знищення, визнання банкрутом, – без яких не може мати місце кримінальне судочинство та застосовуватись статті Кримінального кодексу України, встановлюються виключно господарським судом під час провадження у справі про банкрутство.

Зокрема, у справі господарського суду міста Києва № 15/623-б про банкрутство Приватного підприємства кредитор - орган державної податкової служби оскаржував постанову про визнання боржника банкрутом, посилаючись на порушення названим судом ст. 79 ГПК України у зв'язку з не зупиненням провадження у справі.

На думку заявника скарги, провадження у справі повинно було бути зупинено на підставі розслідування кримінальної справи за фактом ухилення від сплати податків невстановленими слідством особами, що діяли від імені службових осіб боржника у справі, за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 212 Кримінального кодексу України.

Водночас суди дійшли висновку, що необхідність в зупиненні провадження у справі про банкрутство, яке знаходиться в ліквідаційній процедурі, у зв’язку з вказаними кредитором обставинами – відсутня[5].

Таким чином, наявність кримінальної справи не може впливати на рух справи про банкрутство, а відтак бути підставою для зупинення її провадження.

Також, слід враховувати, що ліквідатор банкрута зобов'язаний вчинити ліквідаційні заходи та передати на затвердження суду звіт та ліквідаційний баланс у встановлений строк, проте невиконання ліквідатором цих дій у граничні строки, визначені Законом про банкрутство, не є підставою для припинення провадження у справі.

У строк ліквідаційної процедури не включається час розгляду звіту та ліквідаційного балансу у суді.

Слід також зазначити, що після винесення судом постанови про визнання боржника банкрутом може бути укладена мирова угода, оскільки ч. 2 ст. 35 Закону про банкрутство  передбачено, що вона може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.

Разом з тим,  після розрахунків з кредиторами у процедурі ліквідації мирова угода укладена бути не може, оскільки в такому випадку предмет її регулювання вже буде відсутній.

Щодо порядку набрання постановою про визнання боржника банкрутом чинності слід враховувати наступне.

Законодавець не передбачив особливий порядок набрання судовими рішення у справі про банкрутство чинності.

Відповідно до ст. 4⁵ ГПК України судові рішення приймаються у формі рішень, ухвал, постанов.

В силу ст. 4¹ ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом про банкрутство.

Згідно з приписами Закону про банкрутство у справі про банкрутство суд виносить судові рішення у формі ухвал і тільки у разі визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури – у формі постанови.

Стаття 85 ГПК України встановлює порядок набрання рішення законної сили.

Таким чином, спеціальний порядок набрання ухвали та постанови про визнання боржника банкрутом законної сили чинним процесуальним законодавством не встановлений.

У зв'язку з чим,  такі судові рішення вступають в законну силу з моменту їх прийняття[6].

Це пояснюється тим, що в силу особливостей справи про банкрутство (специфічності відносин неспроможності) провадження у такій справі повинно постійно рухатися уперед, судові процедури мають застосовуватись до боржника з моменту їх введення, права та обов’язки учасників справи повинні виникати з часу їх встановлення судом, тощо.

У протилежному випадку для учасників процедури банкрутства можуть настати незворотні наслідки як правового, так і економічного характеру.

Слід звернути увагу на те, що статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на судовий захист, апеляційне та касаційне оскарження.

Пункт 8 частини 3 статті 129 Конституції України встановлює, серед основних засад судочинства, зокрема забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Зокрема, такий випадок встановлений ст. ст.  106, 111¹³ ГПК України.

Крім того, вказана конституційна норма конкретизована законодавцем в ст. 12 Закону України “Про судоустрій України”, згідно з якою учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.    

Отже, реалізація конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення названим Законом ставиться в залежність від положень процесуального закону.

Таким чином, ГПК України повинен містити імперативні норми про те, в яких випадках особа має право оскаржити ухвалу суду в апеляційному чи касаційному порядку.

За ст. 91 ГПК України право подати апеляційну скаргу (подання) на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили, мають лише сторони у справі, а також прокурор.

Між тим, згідно з ч. 3 ст. 106  ГПК України апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду можуть подавати як сторони, так і інші учасники судового процесу, зазначені у цьому Кодексі та Законі про банкрутство.

Отже, апеляційну скаргу у справі про банкрутство вправі подати лише учасники цієї справи[7].

Водночас, стаття 107 ГПК України передбачає, що касаційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов'язків.

В силу приписів ст. 4¹ ГПК України не можна застосовувати ст. 107 ГПК України в буквальному значенні, без урахування особливостей Закону про банкрутство.

Ігнорування встановленого ст. ст. 106, 111¹³ ГПК України правила про те, що судові рішення у справах про банкрутство можуть бути оскаржені лише сторонами та іншими учасниками таких справ, призведе до того, що всі процесуальні акти у справах про банкрутство будуть систематично оскаржуватися особами, які не є учасниками цих справ.

Внаслідок такого оскарження зупиняється рух справ про банкрутство та тривалий час справи не розглядаються місцевими господарськими судами, боржниками не оплачується кредиторська заборгованість у зв’язку з дією мораторію на задоволення вимог кредиторів тощо, тим самим порушуються конституційні права кредиторів боржників, а самі підприємства-боржники доводяться до банкрутства.

У зв'язку з чим, в якості превентивних заходів, коло осіб, які мають право оскаржити судові рішення у справі про банкрутство, в т.ч. постанову про визнання боржника банкрутом, звужено законодавцем до учасників такої справи задля попередження необґрунтованого втручання інших осіб, які не є учасниками справи, у хід процедури банкрутства.

[1] Постанова Вищого господарського суду України від 23.05.2007 р., ухвала Верховного Суду України від 17.05.2007 р. у справі №5/124.

[2] Постанова Вищого господарського суду України від 14.11.2007 р.  у справі № 2-2516/2004

[3] Постанова Вищого господарського суду України від 26.01.2005 р. у справі № Б-6/177

[4] Постанова Вищого господарського суду України від 25.06.2008 р. у справі № 7/229-7/109

[5] Постанова Вищого господарського суду України від 14.03.2007 р. у справі № 15/623-б, ухвала Верховного Суду України від 10.05.2007 р. у справі № 15/623-б

[6] Постанова Вищого господарського суду України від 11.06.2008 р. у справі №8/24, ухвала Верховного Суду України  від 31.07.2008 р. у справі №8/24

[7] Постанова Вищого господарського суду України від 10.09.2008 р. у справі №43/149