Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Боржник як суб’єкт процедури банкрутства
За загальною теорією держави і права суб’єкт правовідносин – це такий учасник суспільних відносин, який виступає як носій юридичних прав і обов’язків.[1]
Ключовою дійовою фігурою процедури банкрутства є боржник: – особа, стосовно якої запущено механізм Закону про банкрутство та застосовуються інструменти процедури банкрутства; – особа, чий фінансово-майновий стан, потребує «фінансово-правового лікування», а в разі неможливості успішного проведення такого «лікування» суб’єкта господарювання (незадовільних його результатів) – «знешкодження» цього суб’єкта задля запобігання поширенню «хвороби» на його контрагентів - інших учасників економічних відносин, оскільки неоплатність одного суб’єкта господарювання може тягнути за собою по ланцюжку неплатоспроможність його партнерів (постачальників чи споживачів його продукції), фінансових установ, які його кредитують, тощо.
За визначенням Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі – Закон про банкрутство) суб'єктом банкрутства (банкрутом) є боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом (абз. 5 ст. 1 цього Закону).
Отже, боржник стає суб’єктом банкрутства (банкрутом) після визнання його таким господарським судом. У цьому випадку суд констатує факт неможливості виконання боржником грошових зобов’язань перед кредиторами.[2]
При цьому, згідно з абз. 3 вказаної статті боржником може виступати лише суб'єкт підприємницької діяльності.
Отже, за нормами Закону про банкрутство суб'єктом банкрутства (банкрутом) може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності – юридична чи фізична особа. Аналогічне положення містить й ч. 3 ст. 209 Господарського кодексу України.
Відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо) не можуть бути суб'єктами банкрутства (абз. 5 ст. 1 Закону про банкрутство, ч. 3 ст. 209 Господарського кодексу України).
Так, у провадженні господарського суду Автономної Республіки Крим знаходилась справа № 2-26/10026-2005 (2-26/2865-2006) про банкрутство Закладу Заміського дитячого оздоровчого табору.
За результатами підготовчого засідання названим судом було винесено ухвалу, згідно з якою вирішено продовжити подальший рух справи про банкрутство боржника.
За касаційною скаргою власника майна боржника – Кримської республіканської організації профспілки працівників охорони здоров’я України Вищий господарський суд України скасував зазначену ухвалу та прийняв нове рішення, яким провадження у справі припинив.
При винесенні такої постанови Вищий господарський суд України виходив з того, що справа про банкрутство порушується судом лише стосовно боржника, який є суб’єктом підприємницької діяльності (в розумінні суб'єкта підприємництва).
При цьому, Вищим господарським судом України не залишено поза увагою те, що в силу ч. 4 ст. 5 Закону про банкрутство положення цього Закону застосовуються також до юридичних осіб, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду. Тобто, Закон про банкрутство визначає коло осіб, метою діяльності яких не є отримання прибутку, однак, які прирівняні до інших суб’єктів банкрутства, до яких підлягають застосуванню положення цього Закону.
Враховуючи те, що згідно з випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців та власним статутом боржник у справі – Заклад Заміського дитячого оздоровчого табору є установою, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що боржник у справі не є суб’єктом підприємницької діяльності та не є прирівняною до нього особою відповідно до ст. 5 Закону про банкрутство, а тому не може бути суб’єктом банкрутства і, відповідно, провадження у справі про його банкрутство здійснюватися не може[3].
З таким висновком не погодився Верховний Суд України та свою правову позицію обґрунтував наступним.
Згідно з положеннями ст. 83, ч. 1 ст. 86 Цивільного кодексу України юридичні особи можуть утворюватися у формі установ, які в свою чергу можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом, і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
А метою створення боржника, згідно статуту, є організація повноцінного відпочинку та оздоровлення, задоволення потреб дітей шкільного віку, відповідно до укладених договорів.
У зв'язку з чим, Верховний Суд України вважав, що діяльність боржника, направлена на досягнення цієї мети, не виключає можливості здійснення ним в тому числі і підприємницької діяльності, що визначено розділом третім статуту останнього.
За висновком Верховного Суду України положення Закону про банкрутство та норми Глави 23 Господарського кодексу України не містять будь-яких заборон щодо визнання банкрутом юридичних осіб у формі установи.[4]
Однак, при розгляді питання про дію Закону про банкрутство по колу осіб слід враховувати наступне.
По-перше, стаття 3 Господарського кодексу України поділяє господарську діяльність на два види, а саме на підприємництво та некомерційну господарську діяльність (некомерційне господарювання).
Згідно з ч. 2 ст. 3, ст. 42 Господарського кодексу України підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Відповідно до ч. 2 ст. 3, ч. 1 ст. 52 Господарського кодексу України некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
За приписами ст. 83 Цивільного кодексу України юридична особа у формі установи створюється для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок виділеного ними майна.
Отже, метою діяльності установи є не одержання прибутку, а досягнення визначеної її засновниками мети.
Таким чином, установи належать до суб'єктів некомерційного господарювання.
Господарський кодекс України передбачає визнання банкрутом лише суб'єкта підприємництва (назва Глави 23 цього кодексу, на яку посилається Верховний Суд України в своїй постанові[5]).
Відповідно до ч. 1 ст. 209 вказаного кодексу лише у разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності цей суб'єкт (боржник) відповідно до ч. 4 ст. 205 цього Кодексу визнається неспроможним.
Суб'єктом підприємництва є підприємці (ч. 2 ст. 3 Господарського кодексу України).
Водночас, стаття 86 Цивільного кодексу України наділяє установи правом здійснення, поряд з основною діяльністю, також підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.
Тобто, підприємницька діяльність, яка відповідає меті для якої створена установа, може бути лише частиною діяльності установи.
Проте, виходячи з системного аналізу положень Закону про банкрутство, цей Закон передбачає порушення справи про банкрутство боржника в цілому.
Отже, порушення справи про банкрутство частини боржника (структурного підрозділу, тощо, який займається підприємницькою діяльністю) не може мати місце.
По-друге, у відповідності до ч. 1 ст. 53 Господарського кодексу України некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання на основі права власності або права оперативного управління.
В силу ч. 1 ст. 26 Закону про банкрутство до складу ліквідаційної маси включаються усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання.
Таким чином, у разі порушення справи про банкрутство установи до ліквідаційної маси такого боржника можуть бути включені лише майнові активи, що набуті установою під час підприємницької діяльності, та не можуть бути включені основні майнові активи, що виділені (передані) установі її засновниками.
У разі, якщо зайняти правову позицію щодо можливості порушення справи про банкрутство установи, то суб'єктами банкрутства одразу стануть лікарні, дитячі садки, школи, вищі учбові заклади, тощо, організаційно-правовою формою яких є установа.
Слід зазначити, що в іншій справі господарського суду Кіровоградської області № 10/41 про банкрутство Житлово-будівельного кооперативу названий суд, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов висновку, що боржник у справі не є суб'єктом підприємницької діяльності, а тому не може бути суб'єктом банкрутства.
Натомість, Вищим господарським судом України було встановлено, що боржник у справі - Житлово-будівельний кооператив належить до юридичних осіб, які прирівняні до інших суб’єктів банкрутства, однак метою діяльності яких не є отримання прибутку, та до яких підлягають застосуванню положення Закону про банкрутство.
При цьому, як відмітив суд касаційної інстанції, щодо боржника у справі не було прийнято жодного рішення, яке б обмежувало дію Закону про банкрутство по відношенню до даного суб’єкта господарювання.
У зв'язку з цим судом касаційної інстанції визнано, що у місцевого господарського суду були відсутні правові підстави для припинення провадження у справі про банкрутство.[6]
Господарський кодекс України встановив, що у випадках, передбачених законом, не застосовуються процедури банкрутства щодо комунальних підприємств (ч. 4 ст. 214 цього Кодексу). Зокрема, такий випадок встановлений ч. 8 ст. 5 Закону про банкрутство.
У відповідності до вказаної норми положення Закону про банкрутство не застосовуються до юридичних осіб - підприємств, що є об'єктами права комунальної власності, якщо відповідним органом місцевого самоврядування прийнято таке рішення стосовно певного підприємства (на пленарному засіданні виключно).
Рішенням Конституційного Суду України від 20.06.2007 р. N 5-рп/2007 дано офіційне тлумачення положенням ч. 8 ст. 5 Закону про банкрутство.
Згідно з цим рішенням під терміном "юридичні особи - підприємства, що є об'єктами права комунальної власності", застосованим у ч. 8 ст. 5 Закону про банкрутство, слід розуміти тільки комунальні унітарні підприємства, тобто різні за організаційними формами види підприємств чи інших суб'єктів господарювання, що створюються на базі відокремленої частини комунальної власності і чий статутний фонд не поділений на частки, акції, паї тощо.
Відповідна рада органів місцевого самоврядування має право (виключно на пленарному засіданні) прийняти рішення про незастосування положень Закону про банкрутство до комунальних унітарних підприємств, які перебувають у комунальній власності її територіальної громади, як до початку порушення справ про банкрутство цих підприємств, так і на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.
У зв'язку з чим, провадження у справі про банкрутство комунальних унітарних підприємств у випадках, передбачених ч. 8 ст. 5 Закону про банкрутство, підлягає припиненню незалежно від того, прийнято рішення відповідної ради органу місцевого самоврядування про незастосування положень цього Закону до цих підприємств до чи після порушення судом загальної юрисдикції провадження у справі про їх банкрутство.[7]
Законом про банкрутство передбачені й інші обмеження щодо суб’єктів банкрутства. Насамперед такі обмеження містить ст. 5 цього Закону.
Згідно з ч. 7 ст. 5 Закону про банкрутство положення цього Закону не застосовуються до юридичних осіб - казенних підприємств.
Держава, утворюючи казенне підприємство, має на меті виконання і вирішення ряду важливих завдань оборонного, стратегічного, загальносоціального значення. Тому казенне підприємство має такий правовий статус, який суттєво відрізняє його від інших суб’єктів господарювання, які є суб’єктами підприємницької діяльності.[8]
Заборону на банкрутство казенних підприємств встановлено й Господарським кодексом України, ч. 3 ст. 209 якого також передбачає, що казенні підприємства не можуть бути визнані банкрутом.
Отже, при визначенні кола суб’єктів банкрутства слід керуватися принципом виключень, встановленим Законом про банкрутство.
Окремі категорії суб’єктів підприємницької діяльності виведені законодавцем за межі загального правового регулювання процедури банкрутства.
До таких суб’єктів банкрутства слід віднести:
- містоутворюючі підприємства - юридичні особи, кількість працівників яких з урахуванням членів їх сімей складає не менше половини чисельності населення адміністративно-територіальної одиниці, у якій розташована така юридична особа (ст. 42 Закону про банкрутство);
- особливо небезпечні підприємства - підприємства вугільної, гірничодобувної, атомної, хімічної, хіміко-металургійної, нафтопереробної, інших галузей, визначених відповідними рішеннями Кабінету Міністрів України, припинення діяльності яких потребує проведення спеціальних заходів щодо запобігання заподіянню шкоди життю та здоров'ю громадян, майну, спорудам, навколишньому природному середовищу (ст. 43 Закону про банкрутство);
- сільськогосподарські підприємства - юридичні особи, основним видом діяльності яких є вирощування (виробництво, виробництво та переробка) сільськогосподарської продукції, виручка яких від реалізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) ними сільськогосподарської продукції складає не менше п'ятдесяти відсотків загальної суми виручки (ст. 44 Закону про банкрутство);
- підприємства – страховики (ст. 45 Закону про банкрутство);
- професійних учасників ринку цінних паперів (ст. 46 Закону про банкрутство);
- емітентів чи управителів іпотечних сертифікатів, управителів фонду фінансування будівництва чи управителів фонду операцій з нерухомістю (ст. 461 Закону про банкрутство);
- суб'єктів підприємницької діяльності – громадянин (ст. ст. 47 - 49 Закону про банкрутство);
- фермерські господарства (ст. 50 Закону про банкрутство);
- підприємства – боржники, що ліквідується власником - юридичні особи, щодо яких прийнято рішення про ліквідацію, однак вартості їх майна недостатньо для задоволення вимог кредиторів (ст. 51 Закону про банкрутство);
- відсутніх боржників - громадян-підприємців та юридичних осіб, що є боржниками, у разі, якщо перший або керівні органи другого відсутні за їх місцезнаходженням, або у разі ненадання ними протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності, а також за наявності інших ознак, що свідчать про відсутність їх підприємницької діяльності (ст. 52 Закону про банкрутство).
Відносини, пов'язані з банкрутством вказаних категорій суб'єктів підприємницької діяльності, регулюються Законом про банкрутство з урахуванням особливостей, передбачених розділом VI цього Закону. Таке правило передбачено рядом норм чинного законодавства, зокрема, ч. 3 ст. 5, ст. 41 Закону про банкрутство, ч. 5 ст. 214 Господарського кодексу України.
У той же час, провадження у справах про банкрутство підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості на умовах, визначених Законом України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", регулюються Законом про банкрутство з урахуванням особливостей, визначених Законом України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу".
Відповідно до ч. 4 ст. 103 Цивільного кодексу України особливості ліквідації банків встановлюються Законом України "Про банки і банківську діяльність".
У зв’язку з чим, положеннями ч. 2 ст. 5 Закону про банкрутство передбачено, що законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) застосовується в частині, що не суперечить нормам Закону України "Про банки і банківську діяльність". Відповідне положення містить й ч. 3 ст. 88 Закону України "Про банки і банківську діяльність".
На відміну від процедури банкрутства суб’єкта господарювання розгляд справ щодо неспроможності банків здійснюється в позовному провадженні.[9]
Слід зазначити, що на даний час серед науковців не існує єдиної думки про те, чи підлягає розгляду господарським судом справа про визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) в цілому, чи лише питання відповідності застосування Національним банком України процедури ліквідації банку та підтвердження кандидатури ліквідатора.
Виникає різноманітна судова практика, викликана неоднозначністю самих норм чинного законодавства.
Зокрема, в ч. 10 ст. 88 Закону України "Про банки і банківську діяльність" вказується на те, що єдиним питанням, що приймається до розгляду судом у справі про ліквідацію банку, є висновок Національного банку України щодо доцільності ліквідації банку та відповідність застосування процедури ліквідації з боку Національного банку України вимогам цього Закону. У своєму рішенні суд повинен підтвердити кандидатуру ліквідатора або призначити такого, що відповідає вимогам цього Закону.
В той же час, у ч. ч. 3, 4, 7 ст. 88 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ч. 2 ст. 5 Закону про банкрутство міститься посилання на розгляд судом справи про визнання банку неплатоспроможним (банкрутом), а в ч. ч. 10, 12 ст. 88 Закону України "Про банки і банківську діяльність" – на розгляд судом справи про ліквідацію банку.
У справі господарського суду Запорізької області № 21/9 Вищий господарський суд України дійшов висновку, що Національний банк України позбавлений можливості самостійно припинити повноваження ліквідатора, оскільки це прерогатива господарського суду, який розглядає справу про визнання банку неплатоспроможним (банкрутом).[10]
На думку Верховного Суду України, висловленої ним в своїй постанові у цій справі, такий висновок суперечить ст. 88 Закону України "Про банки і банківську діяльність", згідно якої ліквідатора призначає орган, який ініціював рішення про ліквідацію банку, а за наслідками розгляду заяви про підтвердження кандидатури ліквідатора банку у справі про визнання банку неплатоспроможним (банкрутом) господарський суд зобов'язаний вирішити питання щодо підтвердження або про відмову у підтвердженні наданої кандидатури.[11]
Слід мати на увазі, що кредитори ініціюють справу про визнання банку неплатоспроможним, а Національний банк України - справу про ліквідацію банку (ч.ч. 6, 7 статті 88 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та п. 3.1. Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого Постановою Національного банку України № 369 від 28.08.2001 р.).[12]
За висновком доктора юридичних наук, професора Полякова Б.М., банк-боржник може приймати участь в процедурі ліквідації лише на першому етапі, коли мова йде про відкликання ліцензії та відкриття процедури ліквідації. В цій ситуації його роль зводиться до доказування відсутності факту неплатоспроможності (неоплатності) перед Національним банком України, а вже потім в адміністративному суді. При цьому, банком лише оскаржується рішення Національного банку України щодо його ліквідації. Що ж стосується справи щодо неплатоспроможності, то тут банк-боржник також виступає учасником лише на першому етапі розгляду справи в господарському суді, доки Національний банк України не відкличе ліцензію та не призначить ліквідатора. У подальшому повноваження банку-боржника вже здійснює ліквідатор.[13]
Стаття 53 Цивільного кодексу України визначає банкрутство фізичної особи – підприємця.
Господарський кодекс України встановлює, що громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів (ч. 7 ст. 128 цього Кодексу).
Також, стаття 47 Закону про банкрутство передбачає правила, які застосовуються до відносин, пов'язаних з визнанням громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом.
Отже, суб’єктом банкрутства (банкрутом) можуть бути не тільки юридичні особи, а і фізичні особи – підприємці.
На відміну від законодавства зарубіжних країн, зокрема, Федеративної Республіки Німеччина[14], законодавство України не передбачає визнання фізичної особи, яка не здійснює підприємницьку діяльність, - банкрутом.
Згідно з ч. 1 ст. 53 Цивільного кодексу України фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом.
Так, у справі господарського суду Закарпатської області № 6/33 про банкрутство суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи Кавки В.І. названим судом та Львівським апеляційним господарським судом було встановлено, що ініціюючий кредитор – Виноградівська митниця до заяви про порушення справи про банкрутство додав виконавчий лист, згідно якого допущено поворот виконання рішення Хустського районного суду і зобов'язано Кавку Василя Івановича сплатити митниці спеціальне мито у сумі 1 917 651,50 грн.
При цьому, господарські суди встановили, що заборгованість Кавки В.І. виникла з підстав не пов'язаних із здійсненням ним підприємницької діяльності.
Вищий господарський суд України, скасовуючи винесені у справі господарськими судами судові рішення, виходив з того, що Закон про банкрутство не забороняє порушення провадження у справі про банкрутство щодо суб'єкта підприємницької діяльності по будь-яких безспірних зобов'язаннях, за винятком тих, що визначені приписами ч. 2 ст. 47 цього Закону (зобов'язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, вимоги щодо стягнення аліментів, а також інші вимоги особистого характеру).[15]
Втім, за висновком Верховного Суду України, господарські суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для порушення провадження у справі про банкрутство боржника, оскільки відповідно до вказаного виконавчого документу боржником виступає фізична особа і борг не пов'язаний із здійсненням нею підприємницької діяльності.[16]
За приписами Господарського кодексу України процедура визнання банкрутом застосовується щодо державних підприємств з урахуванням вимог, зазначених у главі 23 цього Кодексу (ч. 9 ст. 22 цього Кодексу).
Як визначено положеннями глави 23 вказаного Кодексу, а саме ч. 4 ст. 209, щодо банкрутства державних комерційних підприємств законом передбачаються додаткові вимоги та гарантії права власності Українського народу.
Положення Закону про банкрутство в частині санації чи ліквідації застосовуються до юридичних осіб - підприємств, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, після виключення їх у встановленому порядку з переліку таких об'єктів (ч. 5 ст. 5 цього Закону, ч. 3 ст. 209 Господарського кодексу України).
Системний правовий аналіз ст. 85 Конституції України, ч. 3 ст. 214 Господарського кодексу України, у сукупності з приписами ч. 5 ст. 5 Закону про банкрутство, свідчить про те, що право суду на введення щодо боржника процедури санації та ліквідації може бути обмежено шляхом включення такого боржника до переліку об'єктів, що не підлягають приватизації, виключно законом, прийнятим Верховною Радою України.
Тобто, застосування ч. 5 ст. 5 Закону про банкрутство може мати місце лише у випадку, якщо безпосередньо законом України боржник включений до переліку об'єктів, що не підлягають приватизації.
Зокрема, перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затверджений Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" від 07.07.1999 р. N 847-XIV.
Включення до цього переліку нових об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, відбувається шляхом внесення змін до названого Закону.
Так, господарський суд Автономної Республіки Крим у справі № 2-6/12975-2006 встановив, що перебування боржника – Кримського республіканського об'єднання, яке віднесено до сфери управління Міністерства промислової політики Автономної Республіки Крим, у Переліку майнових комплексів, підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, що належать Автономної Республіки Крим та які не підлягають приватизації і знаходяться у сфері управління міністерств та республіканських комітетів Автономної Республіки Крим, затвердженого постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 15.03.2000 р. N 984-2/2000, не перешкоджає визнанню боржника банкрутом.
Скасовуючи постанову суду першої інстанції про визнання боржника банкрутом та відкриття стосовно нього ліквідаційної процедури, суд апеляційної інстанції виходив з того, що на боржника розповсюджуються норми ч. 5 ст. 5 Закону про банкрутство.
Враховуючи те, що боржник у справі не віднесений Законом України "Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" до об'єктів, що не підлягають приватизації, Вищий господарський суд України встановив, що обмеження щодо визнання його банкрутом та відкриття відносно нього ліквідаційної процедури - відсутні.[17]
У іншій справі господарського суду Донецької області № 33/151Б про банкрутство Товариства Регіональне відділення Фонду державного майна України по Донецькій області в касаційній скарзі посилалось на неможливість визнання банкрутом боржника, частка державної власності у статутному фонді якого становить 100%, та відкриття стосовно нього ліквідаційної процедури з огляду на приписи Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна".
Такі доводи касаційної скарги були визнані Вищим господарським судом необґрунтованими[18], оскільки Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" містить заборону на відчуження відповідного майна такого боржника та не перешкоджає винесенню судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття щодо нього ліквідаційної процедури.
[1] Загальна теорія держави і права/М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін..; За ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М.В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О.В. Петришина. – Харків: Право, 2009. – С. 338
[2] Поляков Б.М. Закон Украины "О восстановлении платежеспособности должника или признании его банкротом": Научно-практический комментарий / Под общей редакцией Д.Н. Притыки. – К.: Концерн «Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. – С. 18
[3] Постанова Вищого господарського суду України від 13.06.2007 р. у справі № 2-26/10026-2005 (2-26/2865-2006)
[4] Постанова Верховного Суду України від 16.10.2007 р. у справі № 2-26/10026-2005 (2-26/2865-2006)
[5] Постанова Верховного Суду України від 16.10.2007 р. у справі № 2-26/10026-2005 (2-26/2865-2006)
[6] Постанова Вищого господарського суду України від 02.07.2008 р. у справі № 10/41
[7] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства "Кіровоградобленерго" про офіційне тлумачення положень частини восьмої статті 5 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності) від 20.06.2007 р. N 5-рп/2007
[8] Поляков Б.М. Законодавство України про банкрутство: теорія та практика його застосування. – К.: ТОВ "Видавництво “Юридична думка”, 2005. – С. 51
[9] Поляков Б.М. Ліквідація комерційного банку за умов його неплатоспроможності //Санація та банкрутство. – 2009. - № 1. - С. 66.
[10] Постанова Вищого господарського суду України від 15.02.2006 р. у справі № 21/9
[11] Постанова Верховного Суду України від 16.05.2006 р. у справі № 21/9
[12] Поляков Б.М. Ліквідація комерційного банку за умов його неплатоспроможності //Санація та банкрутство. – 2009. - № 1. - С. 67.
[13] Поляков Б.М. Ліквідація комерційного банку за умов його неплатоспроможності //Санація та банкрутство. – 2009. - № 2. - С. 85.
[14] Мнишенко Є. Право неспроможності у Німеччині //Санація та банкрутство. – 2008. - № 1. - С. 83 - 89.
[15] Постанова Вищого господарського суду України від 15.08.2007 р. у справі № 6/33
[16] Постанова Верховного Суду України від 20.11.2006 р. у справі № 6/33
[17] Постанова Вищого господарського суду України від 12.12.2007 р. у справі №2-6/12975-2006
[18] Постанова Вищого господарського суду України від 17.10.2007 р. у справі № 33/151Б
суддя господарського суду
Івано-Франківської області
Т.Е. Валєєва
_03_03.png)
