Теоретичні положення та правові підстави практичного застосування норм законодавства щодо визнання правочинів недійсними самі по собі спричиняють низку проблем щодо їх реалізації на практиці з огляду на складний та комплексний характер цих правовідносин. Крім того кожна підстава визнання правочину недійсним характеризується певними особливостями із застосуванням відповідних наслідків.
Наведеним обумовлено появу роз'яснювальних рекомендацій вищих судових інстанцій країни: від прадавніх постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (вже нечинна) та роз'яснень Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. № 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» до порівняно свіжих узагальнень Верховного Суду України (далі - ВСУ) «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24.11.2008 р. та постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Як визначено у п.1 Постанови ВСУ від 06.11.2009 р. № 9, при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи [1].
Питання укладення акціонерних угод передбачені в Законі України «Про акціонерні товариства» від 17.09.2008 р. № 514 –VI (далі – Закон про АТ). Відповідно до ст. 29 вказаного Закону, статутом товариства може бути передбачена можливість укладення договору між акціонерами, за яким на акціонерів покладаються додаткові обов'язки, у тому числі обов'язок участі у загальних зборах, і передбачається відповідальність за його недотримання [2].
Такий лаконізм положень Закону про АТ у регулюванні даних відносин викликає багато питань стосовно можливості таких угод в Україні, їх правової природи та, як наслідок, допустимості недісності правочинів між акціонерами.
Для відповіді на останнє запитання, варто врахувати наступне:
· нормами ЦК визначені загальні вимоги необхідні для чинності правочину та правові підстави його недійсності.
· правочини між акціонерами знаходяться в рамках цивільно-правового регулювання.
Тому, як вірно вказала І.В. Спасибо-Фатєєва, думки про недопустимість недійсності акціонерних угод, явно суперечать положенням ЦК. Вона настає за загальними правилами недійсності правочинів [3, c. 181].
Згідно із ч. 2 ст. 215 ЦК, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
При вирішенні питання про підстави недійсності акціонерної угоди передусім слід виходити із загальних вимог, додержання яких необхідне для чинності правочину. До них ст. 203 ЦК України зокрема відносить такі: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним [4].
З огляду на вищенаведене підставами, за якими можна визнати недійсною акціонерну угоду, вчинену із порушенням встановленого законом порядку, потенційно можна вважати такі: 1) зміст угоди є таким, що суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка уклала угоду, не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності.
У даному випадку, поняття «зміст правочину» слід розуміти як права та обов’язки учасників угоди, так і її суттєві умови, склад учасників та інші обставини, передбачені законом, що мають відповідати вимогам законодавства та в сукупності вказувати на законність угоди. Отже, встановленим вимогам повинен відповідати правочин у цілому.
В ст. 29 Закону про АТ законодавець передбачив можливість покладання на акціонерів додаткових обов'язків, а як же бути з правами акціонерів?
Як відомо, ст. 6 ЦК надає сторонам взаємовідносин право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства, та врегулювати в договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносни, які не врегульовані цими актами.
Принцип свободи договору, на якому грунтується вищевказана норма, дозволяє передбачити в акціонерних угодах, порядок реалізації акціонерами своїх прав. Водночас неможливо в договорі між акціонерами передбачати інші права, які мали б акціонери — сторони цього договору на відміну від інших акціонерів цього акціонерного товариства (далі - АТ), оскільки цим порушувався би основний принцип корпоративного права про рівність акціонерів, тобто рівність прав, які надаються їм акціями (ч. 1 ст. 25 Закону про АТ).
Відносини, для врегулювання яких укладається угода акціонерів охоплює широке коло питань, пов'язаних з діяльністю товариства, зокрема:
· щодо механізму реалізації переважного права акціонерів (для приватних AT);
· уведення особливого порядку формування органів AT ( встановлення привілеїв для одного або декількох акціонерів при призначенні члена ради директорів або виконавчого органу AT, висування кандидатів в органи управління);
· порядок голосування з ряду питань;
· умови взаємних зобов’язань щодо фінансування діяльності товариства (перехід права власності на акції, розподіл прибутку, спрямування фінансових потоків, реалізація продукції тощо);
· порядок вирішення спорів, конфліктів між акціонерами, включаючи «безвихідні ситуації» (deadlock resolution), зокрема, якщо акціонерам не вдається спроба дійти до спільного знаменника з будь-якого питання (наприклад, при призначенні генерального директора в ситуації 50/50 - коли учасниками товариства є дві особи в рівних частках), чим паралізується діяльність товариства;
· умови захисту міноритарних акціонерів та інші [5, c.15].
Важливо вказати й на те, чого не може бути в акціонерній угоді:
· домовленості про обмеження відповідальності членів органів АТ;
· усунення від отримання дивідендів;
· домовленості про зміну корпоративної структури, порядку прийняття рішень органами АТ;
· встановлення непойменованих в законі обтяжень акцій;
· домовленості, яка прямо чи опосередковано може порушувати правила антимонопольного законодавства або вступало в протиріччя з основними принципами правопорядку (наприклад, встановлювати заборону на відчуження акцій не на певний строк і не у зв’язку з певними умовами, а на тривалий час, наприклад, на десятиліття);
· того, що знаходиться в компетенції загальних зборів, наглядової ради або правління [3, c. 178].
З метою уникненння суперечностей доцільно закріпити в Законі про АТ перелік питань, що можуть бути предметом акціонерної угоди, і, як справедливо зазначає О.М. Вінник [6, c. 25], такий перелік має носити відкритий характер. Також передбачити строк дії угоди – 10 років (якщо в угоді не передбачено інше) та вимоги до форми – повна письмова.
Ще однією підставою для визнання акціонерної угоди недійсною є укладення її особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності.
Виходячи із змісту ст. 29 Закону про АТ, сторонами акціонерної угоди можуть бути лише акціонери товариства.
Згідно з вимогами ЦК, можливість фізичної особи бути учасником (акціонером) товариства визначається обсягом її право- та дієздатності.
Так, неповнолітні особи можуть виступати суб’єктами корпоративних правовідносин, але самостійно реалізувати свої права вони з наведених вище підстав не зможуть, їх представниками будуть виступати їх батьки (усиновлювачі), піклувальники. Участь осіб з неповною дієздатністю в акціонерних товариствах можлива через законних представників. Існує думка, що особи з обмеженою дієздатністю також мають рівне правове становище з іншими учасниками (акціонерами) у внутрішньокорпоративних відносинах, незважаючи на певні межі та обмеження, встановлені загальним цивільним законодавством.
Цивільна право- та дієздатність юридичної особи виникає з моменту її створення, тобто з моменту реєстрації.
Враховуючи вищенаведене та положення ст. 29 Закону про АТ, можливість укладення акціонерами самостійно (або за участю представника) досліджуваної угоди знаходиться в залежності від наявності правового статусу акціонера, зміст якого включає й дієздатність учасника товаритсва.
Слід зазначити, що до набрання чинності Законом про АТ з приводу недійсності акціонерних угод висловився Вищий Господарський суд України (ВГСУ).
Так, відповідно до п. 6.4 Рекомендацій Президії ВГСУ «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних правовідносин» від 28.12.2007 р. № 04-5/14, у разі укладення угод між акціонерами з питань, які віднесено до врегулювання законом або статутом товариства (зокрема, про встановлення обов’язку усіх акціонерів брати участь і голосувати на загальних зборах, особливого порядку голосування або обов’язку одного чи кількох акціонерів голосувати певним чином тощо; особливого порядку прийняття рішення та голосування в інших органах товариства (правлінні, наглядовій раді), ці угоди можуть бути визнані судом недійсними. Якщо ж в угодах, стороною яких є акціонер — іноземна особа, міститься домовленість про підпорядкування відносин між акціонерами, а також між акціонерами і акціонерним товариством з приводу діяльності товариства, іноземному праву, цей правочин є нікчемним [7].
Оскільки вивченню тематики акціонерних угод в Україні достатньої уваги не приділялось, кожна із окреслених підстав потребує окремих теоретичних досліджень.
1. Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними: Постанова Пленуму Верховного суду України, 06 листопада 2009 № 9 // Вісник Верховного суду України. – 2009. - № 12.
2. Про акціонерні товариства: Закон України, 17 вересня 2008 р. // Офіційний вісник України. – 2008 р.– № 81, стор. 7, стаття 2727.
3. Спасибо-Фатєєва І.В. Цивілістика: на шляху формування доктрин вибр. наук. пр. / І.В. Спасибо-Фатєєва. — Х. : Золоті сторінки, 2012. — 696 с.
4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003 р.– № 40, Ст. 356.
5. Луць В.В., Луць А.В. Договори в регулюванні корпоративних відносин // Вдосконалення правового регулювання корпоративних відносин в сучасних умовах: Матеріали Всеукраїнського науково-практичного семінару, 25–26 вересня 2009 року – Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, 2010. – С.8-16.
6. Вінник О. Акціонерні угоди / О. Вінник // Юридична Україна. – 2010. – № 5. – С. 20–27.
7. Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин: Рекомендації Вищого Господарського суду України, 28 грудня 2007 № 04–5/14 // Бізнес-Бухгалтерія-Право. Податки. Консультації вiд 11.02.2008 – 2008 р., № 6, С. 25.
_03_03.png)
