На перший погляд доповнення законодавцем частини 1 статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) пунктом 4, згідно з яким господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів, повинно було б “поставити крапку” у багаторічній дискусії з питань підвідомчості корпоративних спорів. Однак, складність корпоративного права як об’єкта захисту досі спричиняє суперечки щодо віднесення спору до корпоративного, визначення складу сторін такого спору та повноважень судів різних юрисдикцій щодо їх розгляду.
Передусім зазначимо, що редакція п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК зазнавала суттєвих змін. Так, до прийняття Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” від 10 жовтня 2013 року № 642 – VII, суб'єктивний склад учасників корпоративного спору обмежувався господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі таким, який вибув. Такий підхід законодавця піддавався науковцями та практиками значній критиці як надто вузький, хоча б з огляду на ч.1 ст. 167 Господарського кодексу України, яка встановлює виникнення корпоративних правовідносин із участі в господарських організаціях, до числа яких належать й інші, окрім господарських товариств, юридичні особи корпоративного типу.
Як наслідок, ми отримали чинну редакцію п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, яка вже невиправдано широко формує склад учасників корпоративного спору. Аналіз даної норми свідчить, що окрім власне корпорацій таких як повне та командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство, виробничий кооператив, споживче товариство, приватне підприємство, стороною у справі можуть бути й громадська організація, політична партія, творча спілка або ж обслуговуючий кооператив, які до корпорацій не належать. Очевидно, що такі крайнощі у врегулюванні спричинені відсутністю в Цивільному та Господарському кодексах України поняття корпорацій та їх кваліфікуючих ознак, а це б зняло значну кількість питань, пов'язаних з віднесенням/не віднесенням ряду юридичних осіб до тих, тип яких вважається корпоративним.
Разом з тим, при визначені за суб’єктним складом підсудних господарському суду спорів виникає ряд інших питань.
Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» визначено, що п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК не підлягає розширеному тлумаченню щодо справ, пов’язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув. Зокрема, спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими (підсудними) господарським судам.
Аналогічна позиція відображена у Рекомендаціях Вищого господарського суду України від 28.12.2007 р. № 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин», відповідно до яких пункт 4 частини першої статті 12 ГПК не відносить до складу сторін корпоративного спору осіб, які мають право на набуття корпоративних прав шляхом вступу до господарського товариства або придбання акцій. Тому господарським судам слід виходити з того, що справи у спорах, пов'язаних із розподілом майна подружжя, вступом до господарських товариств спадкоємців, правонаступників, осіб, яким було відчужено частку у статутному капіталі господарських товариств тощо розглядаються залежно від суб'єктного складу сторін спору загальними або господарськими судами.
У зв’язку із вищезазначеним, важливим аспектом при вирішенні корпоративних спорів є розмежування останніх від суміжних з ними правових спорів.
Зокрема, останніми О.Р. Ковалишин вважає спори між подружжям при поділі їх спільної сумісної власності, які виникають з приводу корпоративних прав на майно товариства. Незважаючи, що предметом спору є частка в майні товариства, такі правовідносини є за своєю суттю сімейними, а, отже, і спори, що випливають з таких правовідносин, регулюватимуться сімейним законодавством.
Спори щодо розподілу спадкового майна особи, яка за життя володіла часткою в товаристві, так само як і спори, що пов’язані з переходом права власності на акції, розглядатимуться в порядку цивільного судочинства судами загальної юрисдикції, оскільки в даному випадку спір виникає з приводу корпоративних прав на акції, а не щодо правомочностей, які випливають з акції (частки) господарського товариства. Хоча С.В.Томчишен притримується іншої точки зору. На думку автора, спори між учасниками господарських товариств щодо спадкування, відчуження та придбання, застави часток, а також виходу чи виключення зі складу учасників відносить до корпоративних спорів.
З даного приводу слід зазначити таке. У літературі останнього часу як основоположний критерій для відмежування корпоративних спорів від традиційно цивільних, використовується їх поділ як об’єкта захисту на корпоративні права на акції (частки, паї) та корпоративні права, які ними фіксуються.
Однак, акція, як документ, папір, сама по собі не має якостей об'єкта цивільних прав, якщо її відірвати від змісту тих правовідносин, які вона посвідчує, тобто корпоративних прав, які має власник цього документа щодо акціонерного товариства - емітента. Без корпоративних прав, акція втрачає сенс. Так само частка– це майнове право, яке визначає обсяг майнової участі в корпорації. Чи можна продати право на частку, залишившись при цьому учасником. Відповідь очевидна. Тому, вважаємо, що суб’єктивне корпоративне право як об’єкт цивільних прав повинно залишатися зі всіма складовими, і в такому «вигляді» воно відлягає захисту, в тому числі й судовому.
При цьому, питання розмежування корпоративних спорів від суміжних з ними правових спорів потребує розгляду у кожному окремому випадку.
Так, корпоративне право (право з участі) як єдиний об’єкт є цікавим при поділі спільного майна подружжя, оскільки тут криється грошовий еквівалент. Ми підтримуємо позицію науковців про те, що слід визнати два правила щодо поділу прав подружжя у сфері корпоративних правовідносин, а саме: права подружжя-учасника є суто корпоративними і він їх здійснює в повному обсязі; подружжя-неучасник має право на отримання частини прибутку, виплаченого учаснику, на частину у ліквідаційній частці, яка отримана учасником, та частину у випадку відчуження корпоративного права. Проте такі повноваження лежать в площині не корпоративного права, а зобов’язального. А оскільки зв’язаності правом між учасником і товариством немає, то право вимоги до учасника є цивільно-правовим за своєю правовою природою, регулюванням та, відповідно, й сферою захисту.
Щодо спадкування корпоративних прав, то в порядку цивільного судочинства повинні розглядатися, наприклад, вимоги акціонерного товариства про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, відповідно до якого особа визнана власником спадкового майна, що складається з акцій товариства. Коли ж йдеться про неможливість реалізації спадкоємцем набутих корпоративних прав через перешкоджання його вступу до товариства, то це суто корпоративний спір.
Також, спори про визнання права на акції, на частку участі в товариствах чи права на пай слід вважати корпоративними, адже рішення цього питання започатковує наявність або відсутність у особи корпоративних прав, а отже, корпоративних правовідносин.
Як вбачається з вищенаведеного, зв’язок між корпоративними правами та укладеними договорами, спадковими правами, правами власності є тісним, а іноді й умовним — таким, що існує суто в теоретичній площині.
Не менш дискусійною є ситуація навколо корпоративних та трудових спорів. Особливо це стає явним, коли йдеться про звільнення з посади керівника господарського товариства рішенням загальних зборів. Так, якщо посадова особа оскаржує ці рішення як такі, що приймалися нелегітимними зборами – ці спори підвідомчі господарським судам. Якщо ж керівник позивається з інших підстав, то це юрисдикція загальних судів.
Таким чином, розмежування спорів між учасниками та корпораціями або посадовими особами й корпораціями на трудові, майнові та інші не дозволяє ефективно їх вирішувати і не позбавляє від конкуренції судових рішень. Тому, бажано було б усі спори з приводу корпоративних прав (чи то прав на папір, чи прав з паперу) зосередити в одному суді.
Помічник судді господарського суду Івано-Франківської області Сліпенчук Н.А.
_03_03.png)
