Господарський суд Івано-Франківської області

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2014 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого	Яреми А.Г.,
суддів:	Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,	ОхрімчукЛ.І., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,-

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Закарпатського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері Закарпатської області в інтересах держави в особі інспекції сільського господарства в Закарпатській області до Буштинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, ОСОБА_1, третя особа – управління Державного земельного агентства в Тячівському районі Закарпатської області, про визнання незаконним рішення селищної ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2012 року Закарпатський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері Закарпатської області (далі – прокурор) звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що рішенням Буштинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області (далі – Буштинська селищна рада) від 3 липня 2001 року припинено право постійного користування земельними ділянками, загальною площею 10,07 га дочірньому підприємству санаторно-оздоровчий комплекс «Тиса» (далі - ДП СОК «Тиса»), в тому числі земельними ділянками в смт Буштино та в урочищі «Тихий куток», які належали до земель оздоровчого призначення. Із цих земель рішенням Буштинської селищної ради від 7 вересня 2006 року НОМЕР_1 «Про передачу у власність земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 в смт. Буштино ур. «Тихий куток» для ведення особистого селянського господарства» ОСОБА_1 було надано у власність земельну ділянку, розміром S_1, для ведення особистого селянського господарства.

Посилаючись на незаконність цього рішення, оскільки в установленому законом порядку рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки не приймалось, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки не складався, прокурор на підставі статей 20, 21, 118 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) просив визнати незаконним рішення Буштинської селищної ради від 7 вересня 2006 року НОМЕР_1 «Про передачу у власність земельної ділянки громадянину ОСОБА_1 в смт. Буштино ур. «Тихий куток» для ведення особистого селянського господарства», визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, загальною площею S_2, у смт Буштино, урочище «Тихий куток», виданий ОСОБА_1, та скасувати державну реєстрацію цієї земельної ділянки.

Рішенням Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 4 квітня 2013 року, у задоволенні позову прокурора відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року касаційну скаргу прокурора відхилено, рішення Тячівського районного суду Закарпатської області від 28 лютого 2013 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 4 квітня 2013 року залишено без змін.

17 лютого 2014 року надійшла заява заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 року з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

У заяві про перегляд заступник Генерального прокурора України порушує питання про скасування зазначеної ухвали з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права - статей 20, 21 ЗК України, статей 20, 50 Закону України «Про землеустрій» та Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 677.

На обґрунтування заяви заступник Генерального прокурора України додав ухвали ВищогоспеціалізованогосудуУкраїнизрозглядуцивільнихікримінальнихсправ від 22 січня 2013 року та від 11 грудня 2013 року, які, на його думку, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 березня 2014 року зазначену справу допущено до розгляду Верховним Судом України в порядку глави 3 розділу V ЦПК України.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заявипропереглядсудовихрішеньуцивільнихсправахєнеоднакове застосування судом (судами) касаційноїінстанціїоднихітихсамихнормматеріальногоправа, що потяглоухвалення різних за змістом судових рішень у подібнихправовідносинах.

За змістом статті 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, щорішенням шістнадцятої сесії XXIII скликання Буштинської селищної ради від 3 липня 2001 року «Про припинення права користування землею» припинено ДП СОК «Тиса», право постійного користування земельними ділянками загальною площею 10,07 га, у тому числі земельною ділянкою, площею 3, 93 га, яка знаходиться в урочищі «Тихий куток», смт Буштино, та переведено їх в категорію земель запасу селищної ради.

На підставі статей 2, 26, 27, 28, 64, 80 Земельного кодексу Української РСР (далі – ЗК УРСР) від 15 березня 1991 року (у редакції від 8 червня 2000 року) суд дійшов висновку про те, що з моменту прийняття селищною радою 3 липня 2001 року рішення спірна земельна ділянка відносилась до земель запасу, перебувала у віданні селищної ради й відповідно до статті 81 цього Кодексу призначалась для передачі у власність або користування особам переважно для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до рішення четвертої сесії V скликання Буштинської селищної ради від 7 вересня 2006 року НОМЕР_1 «ПропередачуувласністьземельноїділянкигромадянинуОСОБА_1 всмт. Буштиноур. «Тихийкуток» дляведенняособистогоселянськогогосподарства» останньому передано в приватну власність земельну ділянку, площею S_1, у смт Буштино в урочищі «Тихий куток».

На підставі зазначеного рішення та відповідної технічної документації ОСОБА_1 видано державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку, площею S_2, від 21 грудня 2007 року НОМЕР_2.

Аналізуючиактперевіркидотриманнявимогземельногозаконодавствавід 28 квітня 2012 року, складенийспеціалістамидержавноїінспекціїсільськогогосподарствавЗакарпатськійобласті, якимизазначено, щопередачаземельноїділянки ОСОБА_1проведенабезрозробленняпроектуземлеустрою,зпорушеннямвимогстатей 20, 118 З К України, статей 20, 50, 5Закону України Про землеустрій»аПорядкурозробленняпроектівземлеустроющодовідведенняземельнихділянок,атвердженогопостановоюКабінетуМіністрівУкраїнивід 26 травня 2004 року № 677, судпершоїінстанції, звисновкамиякогопогодивсяйапеляційнийсуд, виходивіз недоведеностітогофакту, щопереданаОСОБА_1уприватнувласністьземельнаділянкадляведенняособистогоселянськогогосподарстваналежитьдоземельоздоровчогопризначення,і дійшоввисновку, щоцяземельнаділянкавідносиласьдоземель запасу селищної ради, яка правомірно розпорядилась нею.

Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій і вважав їх обґрунтованими та такими, що відповідають вимогам закону.

Разом з тим із доданої до заяви про перегляд судового рішення ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 січня 2014 року (справа № 6-40888св13), на яку посилається заявник як на підтвердження неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що передача громадянину земельної ділянки із земель оздоровчого призначення для ведення особистого селянського господарства без зміни її цільового призначення в установленому законом порядку суперечить вимогам статті 20 ЗК України та згідно з пунктом «а» статті 21 зазначеного Кодексу є підставою для визнання рішення органу місцевого самоврядування про передачу у власність земельної ділянки недійсним. При цьому в зазначеній справі йшлося про надання у власність земельної ділянки іншій особі для ведення особистого селянського господарства на підставі аналогічного рішення четвертої сесії V скликання Буштинської селищної ради від 7 вересня 2006 року № 71 «Про надання земельної ділянки у власність» із земель того самого земельного масиву, який відносився до земель оздоровчого призначення, - в урочищі «Тихий куток» у смт Буштино загальною площею 3,93 га, право постійного користування якими за ДП СОК «Тиса» припинено тим самим, що й у справі, яка переглядається, рішенням шістнадцятої сесії XXIII скликання Буштинської селищної ради від 3 липня 2001 року.

В іншій справі № 6-44700св13 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 11 грудня 2013 року, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції про задоволення позову прокурора в подібних правовідносинах, погодився з висновками апеляційного суду про те, що оскільки в порушення вимог статті 118 ЗК України при передачі в приватну власність земельної ділянки, яка не перебувала в користуванні громадянина, не розроблявся проект землеустрою щодо її відведення, то розпорядження органу виконавчої влади про передачу громадянину у власність земельної ділянки є незаконним, а виданий на підставі такого розпорядження державний акт на право власності на земельну ділянку є недійсним.

Отже, за одних і тих самих фактичних обставин та однакового правового регулювання правовідносин суд касаційної інстанції, застосовуючи норми статей 20, 21, 118ЗКУкраїни, у наданих для порівняння судових рішеннях і в судовому рішенні у справі, яка переглядається, дійшов протилежних висновків про визначення цільового призначення земельних ділянок та правомірності рішення селищної ради про передачу їх у приватну власність громадянам зі зміною їх цільового призначення без дотримання встановленого законом порядку та без розроблення проекту землеустрою щодо їх відведення.

Аналіз наведених судових рішень свідчить про те, що неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права – статей 20, 21, 118ЗКУкраїни - потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права – статей 20, 21 ЗКУкраїни, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно із частиною першою пункту 12 «Перехідні положення» ЗК України (у редакції від 25 жовтня 2001 року) до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

За змістом частини першої статті 116 ЗК України (тут і далі – у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин – 7 вересня 2006 року) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, та в порядку, передбаченому статтею 118 цього Кодексу, з урахуванням цільового призначення земельної ділянки.

Частинами 6, 7 статті 118 ЗК України передбачено, що громадянин, зацікавлений в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення, зокрема, особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення. Згідно із частиною 10 зазначеної статті районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

Згідно з пунктами «б», «в», частини першої статті 20 Закону України № 858–IV «Про землеустрій» від 28 травня 2003 року (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) землеустрій проводиться в обов’язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності в разі встановлення та зміни меж об’єктів землеустрою, надання, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок.

Стаття 50 цього Закону передбачала обов’язкове складання проекту землеустрою (у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України) у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок.

Порядок розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 677 (далі – Порядок) (постанова втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 20 лютого 2013 року № 154).

Цим Порядком на час виникнення спірних правовідносин передбачалося, що проект відведення земельної ділянки не розробляється лише у разі, коли земельна ділянка, межі якої визначено в натурі (на місцевості), надається в користування або безоплатно передається у власність чи набувається у власність на підставі цивільно-правових угод без зміни її цільового призначення (абзац другий пункту 2 Порядку).

В усіх інших випадках розроблення проекту землеустрою є обов’язковим.

Таким чином, у разі передачі в приватну власність земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності, межі якої не встановлені в натурі або цільове призначення якої змінюється, обов’язковим є розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, у той час як у справі, яка переглядається, згідно з актом перевірки від 22 квітня 2012 року надання 7 вересня 2006 року ОСОБА_1 у приватну власність спірної земельної ділянки із земель комунальної власності відбулося без розроблення проекту землеустрою.

Установивши зазначені обставини, суд неправильно застосував до спірних правовідносин норми статей 118, 152 ЗК України, не застосував норми статей 20, 50 Закону України «Про землеустрій» та положення Порядку, що призвело до ухвалення незаконного рішення у справі.

Крім того, за основним цільовим призначенням відповідно до частини першої статті 19 ЗК України землі України поділяються на певні категорії, серед яких до різних категорій віднесено землі оздоровчого призначення (підпункт «г») та землі сільськогосподарського призначення (підпункт «а»).

Виходячи з положень частини другої статті 19, статей 80, 83 ЗК України землі кожної із цих категорій можуть перебувати або у власності (користуванні) громадян чи юридичних осіб, або у запасі (землі державної чи комунальної власності).

Відповідно до частини першої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (частина друга статті 20 ЗК України).

Отже, реалізуючи свої повноваження з розпорядження земельними ділянками, відповідний орган державної влади чи місцевого самоврядування за місцем знаходження земельної ділянки, має право змінювати цільове призначення земельних ділянок, які відчужуються (надаються), за умови дотримання положень Порядку про погодження такої зміни з відповідними органами та після складання проекту відведення.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, відмови у реєстрації земельної ділянки або визнання реєстрації недійсною (стаття 21 ЗК України).

Дійшовши висновку про те, що земельна ділянка з 3 липня 2001 року (з моменту прийняття селищною радою рішення про припинення права постійного користування земельною ділянкою ДП СОК «Тиса») за чинними на той час нормами (статті 2, 27, 64, 73, 80, 81, 97 ЗК УРСР від 18 грудня 1990 року, який втратив чинність з 1 січня 2002 року) фактично змінила своє цільове призначення з категорії земель оздоровчого призначення на категорію земель запасу, суд неправильно застосував зазначені норми, оскільки відповідно до частини четвертої статті 2 ЗК УРСР віднесення земель до відповідної категорії чи переведення їх з однієї категорії до іншої провадиться відповідними органами при прийнятті ними рішень про передачу цих земель у власність чи користування з відповідною метою та з обов’язковим затвердженням проектів землеустрою. Судом не встановлено факту дотримання зазначених вимог закону.

Крім того, визначаючи правовий статус спірної земельної ділянки, суд залишив поза увагою встановлений ним факт, який має суттєве юридичне значення для вирішення спору, що вилучені у ДП СОК «Тиса» рішенням селищної ради від 3 липня 2001 року земельні ділянки, за повідомленням міськрайонного управління Держкомзему у м. Тячеві та Тячівському районі Закарпатської області від 15 травня 2012 року № 1422 та за державною статистичною звітністю, на момент надання земельної ділянки ОСОБА_1 мали правовий режим земель оздоровчого призначення.

У той самий час, як згідно з нормами статей 97, 100 ЗК УРСР (у редакції від 18 грудня 1990 року), так і згідно з нормами статей 181-184, 202-204 чинного ЗК України, законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій», дані державного земельного кадастру – це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Слід також зазначити, що ухвалюючи рішення, суд не встановив факти, які підлягали встановленню для правильного вирішення спору, зокрема щодо наявності чи відсутності у селищної ради повноважень на вилучення, зміну цільового призначення спірної земельної ділянки та надання її у власність громадян для сільськогосподарських потреб, ураховуючи місце її розташування та положення статей 2, 9 – 12, 31, 32 ЗК УРСР (від 18 грудня 1990 року), статей 8, 10, 12, 17, 149 та пункту 12 «Перехідні положення» ЗК України (від 25 жовтня 2001 року).

Відповіднодочастинпершої, другоїстатті 360⁴ ЦПКУкраїнисудзадовольняєзаявувразінаявностіоднієїзпідстав, передбаченихстаттею 355 цьогоКодексу,таскасовуєсудоверішенняповністюабочастковоінаправляєсправунановийрозгляддосудукасаційноїінстанції,якщоустановить, щосудоверішенняусправі, якапереглядається, є незаконним.

Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, судом касаційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою статті 360², пунктом 1 частини першої статті 360³, частиною першою статті 360⁴ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву заступника Генерального прокурораУкраїни задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2013 рокускасувати, справу передати на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема

Судді: Л.І. Григор'єва

Н.П. Лященко

М.В. Патрюк

Л.І. Охрімчук

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

В.І. Гуменюк

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

(у справі № 6-35 цс 14)

Відповідно до змісту ст. 20 ЗК України надання (передача) земельної ділянки громадянам та юридичним особам відбувається згідно з їх цільовим призначенням.

У випадку передачі громадянам у приватну власність земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності, межі якої не встановлені в натурі або цільове призначення якої змінюється, обов’язковим є розроблення проекту землеустрою про відведення земельної ділянки.

Суддя Верховного Суду України Л.І. Григор’єва

Постанова ВСУ від 14.05.14 у справі № 6-35 цс 14