ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
|
25 грудня 2013 року
|
|
м. Київ
|
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
|
головуючого
|
Яреми А.Г.,
|
|
суддів:
|
Григор’євої Л.І.,
Онопенка В.В.,
Романюка Я.М.,
|
Гуменюка В.І.,
Охрімчук Л.І.,
Сеніна Ю.Л.,
|
Лященко Н.П.,
Патрюка М.В.,
Сімоненко В.М., -
|
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до селянського (фермерського) господарства «Павел», відділу Держкомзему в Долинському районі Кіровоградської області про визнання договору оренди землі недійсним та скасування державної реєстрації договору за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року,
в с т а н о в и л а :
У червні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі державного акта на право приватної власності йому належить земельна ділянка площею S_1, яка розташована на території Пишнянської сільської ради Долинського району Кіровоградської області. 24 січня 2001 року між ним і селянським (фермерським) господарством «Павел» (далі – СФГ «Павел») було укладено договір оренди земельної ділянки строком на 10 років. 6 жовтня 2010 року відповідач надав йому на підпис чисті бланки нового договору оренди землі, які він помилково підписав. У зв’зку з відсутністю бажання продовжувати договір 17 серпня 2011 року він подав заяву до відділу Держкомзему в Долинському районі Кіровоградської області (далі – відділ Держкомзему) з проханням не реєструвати договір оренди землі від 6 жовтня 2010 року. Однак, незважаючи на його заперечення, 29 лютого 2012 року цей договір оренди було зареєстровано.
Позивач просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між ним і СФГ «Павел» 6 жовтня 2010 року, та скасувати його державну реєстрацію.
Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 26 грудня 2012 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 22 квітня 2013 року рішення Долинського районного суду від 26 грудня 2012 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково: визнано недійсним договір оренди землі, укладений 6 жовтня 2012 року між ОСОБА_1 і СФГ «Павел», скасовано державну реєстрацію договору.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року касаційну скаргу СФГ «Павел» задоволено, рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 22 квітня 2013 року скасовано, а рішення Долинського районного суду від 26 грудня 2012 року залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року та ухвалити нове рішення, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини третьої статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).
На підтвердження своїх доводів ОСОБА_1 додав до заяви ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 30 вересня 2013 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява задоволенню не підлягає з таких підстав.
Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
Судами встановлено, що 6 жовтня 2010 року між ОСОБА_1 і СФГ «Павел» було укладено письмовий договір оренди земельної ділянки НОМЕР_1 площеюS_1, яка розташована на території Пишнянської сільської ради Долинського району Кіровоградської області та належить ОСОБА_1 на підставі державного акта на право приватної власності. ОСОБА_1 передав земельну ділянку за актом орендарю, у серпні 2011 року отримав від СФГ «Павел» орендну плату за 2011 рік.
17 серпня 2011 року ОСОБА_1 подав заяву до відділу Держкомзему з проханням не реєструвати договір оренди земельної ділянки між ним і СФГ «Павел». 27 вересня 2011 року він отримав довідку НОМЕР_2 з відділу Держкомзему про те, що договір оренди землі станом на 27 вересня 2011 року не зареєстровано.
Однак, незважаючи на заперечення позивача щодо реєстрації договору оренди землі з СФГ «Павел», 29 лютого 2012 року відділом Держкомзему договір оренди земельної ділянки від 6 жовтня 2010 року було зареєстровано за НОМЕР_3.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що позивач підписав договір і передав земельну ділянку в оренду відповідачу, який сплачував орендну плату, тобто фактичне тривале виконання умов договору є підтвердженням того, що його укладення відповідало внутрішній волі ОСОБА_1, а тому підстав для визнання договору недійсним немає.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд дійшов висновку, що заява ОСОБА_1 до відділу Держкомзему з проханням не реєструвати договір оренди земельної ділянки та оформлення документів для здійснення сільськогосподарського виробництва як одноосібника свідчать про відсутність його волевиявлення на укладення договору, а тому договір оренди землі є таким, що укладений з порушенням статті 215 ЦК України.
З висновками Долинського районного суду погодився й суд касаційної інстанції, скасувавши рішення апеляційного суду та залишивши без змін рішення суду першої інстанції.
Проте в наданій для порівняння ухвалі колегії судів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до СФГ «Павел» про визнання договору оренди недійсним було залишено без змін рішення апеляційного суду, яким визнано недійсним договір оренди землі. У зазначеній справі суд виходив із того, що направлення позивачкою до відділу Держкомзему заяви з проханням не реєструвати договір оренди, оформлення документів для здійснення сільськогосподарського виробництва як одноосібника свідчать про відсутність її волі як власника земельної ділянки на укладення договору оренди землі з відповідачем.
Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та ухвалення ним різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов’язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
На підставі статті 20 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення правовідносин) укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що моментом вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов.
Одностороння незгода сторони з реєстрацією раніше підписаного нею договору не може визнаватися обставиною для визнання його недійсним із підстав, передбачених частиною третьою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України.
Відповідно до вимог статті 214 ЦК України відмова від двостороннього правочину може відбуватися лише за взаємною згодою сторін.
Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року відмовити.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.
Головуючий А.Г. Ярема
Судді : Л.І. Григор’єва
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
В.В. Онопенко
Л.І. Охрімчук
М.В. Патрюк
Я.М. Романюк
Ю.Л. Сенін
В.М. Сімоненко
Правова позиція, висловлена Судовою палатою у цивільних справах ВСУ під час розгляду справи № 6-118цс13.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов’язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
На підставі статті 20 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення правовідносин) укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру, тобто реєстрацією є запис, фіксація фактів або явищ з метою обліку та надання їм статусу офіційно визнаних актів, внесення до списку або книги обліку.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що при вирішенні судом спору про визнання договору недійсним з підстав відсутності у сторони волі на його укладення правове значення має наявність такої волі на момент досягнення сторонами договору згоди в належній формі з усіх істотних умов договору, а не на момент його державної реєстрації. вчинення правочину слід вважати момент, коли сторони свого часу досягли згоди з усіх істотних умов.
Одностороння незгода сторони з реєстрацією раніше підписаного нею договору не може визнаватися обставиною для визнання його недійсним із підстав, передбачених частиною третьою статті 203 та частиною першою статті 215 ЦК України.
_03_03.png)
